Леся Українка. Книги Сивілли

Двадцяте століття відкриває людину маси, що виходить на ярмарок модерності. Леся Українка тонко вловлює цю нову колізію буття, спричинену отоваренням духовних цінностей. Проти цього товарного світу вона протестує всією своєю філософією новоромантизму, що проповідує любов до «блакитної» вічності й безмежність суб’єктивного духовного поривання. Головним героєм нового віку вона називає «одинокого», але не того одинокого попередньої романтики, котрий втікає від людей, а того, що прагне віднайти інакшу перспективу — буття у світі, того, що живе не у вавилонському проклятті одинокості, але і не в моральній казармі одновимірних людей. Це особлива, нова суб’єктність, трагедію народження якої Леся Українка відбиває у двох улюблених творах — «Одержимій» і «Кассандрі».

А на межі нового XX століття свою власну життєву драму Леся Українка перетворює на художній текст. Міріам — «хвора» духом жінка, єретичка, одержима любов’ю й майже материнським співчуттям до Месії, який є для неї іншим, бо він Божий Син, але й подібним, бо він є сином людським. Усупереч розумній логіці та християнському покаянню, звинувачена Месією в гордині, вона, однак, до кінця відстоює своє право на любов, за яку готова пожертвувати навіть життям. Цей бунт проти Бога, а також зізнання у власній одержимості єретичним духом любові характеризують особливе напруження в поемі Лесі Українки. У тексті звучить виразно гностична, еротична по своїй суті тема трагічної «любові до смерті». Гранична напруга, народжена на межі життя, у ситуації відкритості до смерті, яку переживає Леся Українка, спостерігаючи щоденно, як помирає її близький товариш, звучить особливо пристрасно.

Багато з улюблених героїнь Лесі Українки хворіють на особливу недугу — самопожертву. Вони просто покликані страждати й умирати заради своєї жертовної любові. Може, найвиразніше поетеса визначила цей тип страждання, говорячи про Долорес у «Камінному господарі». Такі як Долорес, зауважила вона, звичайно стають жертвами своєї «надлюдської екзальтації». «Се тип мучениці прирожденної, що все мусить гинути розп’ята на хресті, хоч би мала сама себе на той хрест прибити, коли бракує для того катівських рук» [96, с. 673]. Останнє нагадує нам, що одержима Міріам сама наражається на гнів юрби, бажаючи власної смерті.

Коли заходить мова про «Одержиму», звичайно, наголошується на персональному, автобіографічному характері цієї драми, написаної далеко від родини, у Мінську, де вона сама-одна була біля ліжка Мержинського. Але в поемі відчутний також екзистенціальний бунт Лесі Українки, спрямований на ствердження минущого, нехай і підвладного смерті, але пристрасного людського існування. І в цьому аспекті «Одержима» дотична до модерної критики християнства, розгорненої на схилі XIX століття. «Коли життєвий центр ваги переносять із життя в “потойбічне” — в ніщо, то тим самим загалом позбавляють життя центру ваги», — зауважував Фрідріх Ніцше [68, с. 667], філософ, під знаком якого народжувалося трагічне XX століття. Головна ідея цього століття, як відомо, зосереджується на питаннях про реабілітацію «земного», «людського, занадто людського» (Ф. Ніцше) світу.

Леся Українка, власне, і стверджує реальність і посейбічність пристрасного, чуттєвого людського життя, коли протиставляє Міріам, її любов, її страждання вимогам християнської віри. Зауважу, що первісно драматична поема й називалася «Міріам», тож її бачила головною героїнею письменниця. Очевидно, про це йшлося й у розмовах із Кобилянською, яка власноруч переписувала для авторки манускрипт цієї поеми. Поетеса повертає напруженість і трагічність смерті, яку християнство усуває, обіцяючи воскресіння й вічне життя. Вона також говорить про християнську любов, вивіряючи останню людськими почуттями — співчуттям, жалем, коханням, ненавистю, а також ставленням до смерті.

Важливо, що в християнстві відсутня ідея смерті в її звичайному, людському розумінні, але вона є особливо вагомою в екзистенціальній концепції Лесі Українки. Ніцше також відзначав, що «у Євангелії бракує загалом поняття природної смерті: смерть не міст, не перехід, її немає, оскільки вона належить до зовсім іншого, лише позірного світу, що має тільки символічне значення» [68, с. 667]. Одержима Міріам знає, що значить смерть у людському світі, і тому безмежно страждає, розуміючи, що за вічність інших Месія заплатить своєю смертю.