Леся Українка. Книги Сивілли

Він схожий на старозавітного Бога, вимагаючи від Міріам зректися себе, своєї любові, своєї одухотвореності, побороти власну «гординю» й індивідуальність, породжену «одержимістю духом». «Ти дорівнятись хочеш…» — закидає їй Месія гординю. На що вона відповідає смиренно: «Ні, Месіє, я не рівняюся до тебе, ні! / Я знаю те, що я нещасна жінка» [88, с. 128]. Ця дистанція людського й божественного в драматичній поемі підкреслено виразна. Її ще більше дистанціює протиставлення Месії — як Сина Божого й учителя — та «нещасної жінки» в діалозі головних протагоністів: «Бо ти його [спокою] не маєш, Сине Божий! — Яке тобі до мене діло, жінко?» [88, с. 129. Курсив мій. — Т. Г.]. Хоча, справедливості ради, треба зауважити, що Міріам також іноді схожа на воїна, озброєного своєю ненавистю й любов’ю до смерті.

Месіянізм допомагав Лесі Українці виявити політичну іпостась християнської утопії, а саме те, що утопія ця заснована на опозиції «деспот і народ, і нікого більше межи ними» [96, с. 269]. В «Одержимій» своєрідний деспотизм Месії позначений легко й ненав’язливо; він служить дзеркалом, об поверхню якого розбивається любов Міріам. Поетеса уводить у християнську утопію нову колізію: Міріам не може любити ближніх, окрім самого Месії, а Месія не може розуміти Міріам.

Загалом, Леся Українка в «Одержимій» показує, як іще не склалося розуміння Христа як чоловічого сина і Сина Божого водночас. Міріам занадто вірить у Месію як сина людського й не вірить у людей, у юрбу, у те, що вони можуть стати іншими, прийнявши віру й здобувши вічність. Як постать, що перебуває на межі життя й смерті, вона особливо різко сприймає розрив сакрального й профанного в людському світі й не бачить, як можна цей розрив побороти. Із надмірної любові до Месії народжується її ненависть до людей:

Я вірю, що ти світло — і такого
ся темрява до себе не приймає?
Я вірю, що ти слово — і такого
отой глухорожденний люд не чує?
Їм, може, треба іншого Месії?
Їм, може, Сина Божого не досить? [88, с. 133].

Як засвідчує розвиток теологічного вчення у XX столітті, актуальність християнства залежить не від «зусиль для збереження істинної віри, а від спроб заново зрозуміти головне, приготуватися до зустрічі з тим, кого Новий Завіт називає “першим і останнім” (Одкр. 2, 8), “засновником і завершителем віри” (Євр. 12, 2)» [19, с. 176]. Християнська соціальна етика впродовж XX століття виразно набуває екзистенціального забарвлення. Видатний теолог Карл Барт стверджував, що пізнання Бога як принципово інакшої перспективи, ніж профанно-людська міра існування, як вічної божественності життя зовсім не означає, що реальне людське життя втрачає всякий сенс, а справжнім є лише життя вічне. Ця вертикаль, поривання до інакшості Бога штовхає людину до пошуку смислу й відкривання інакшості власного життя, допомагає перебороти відчуття смертності, тлінність посейбічного животіння.

Міріам же не прагне перебороти власну тлінність і смертність. Навпаки, заради Месії або разом із ним вона готова на смерть. Одержима єретичним духом любові, вона готова сама пожертвувати собою, але не хоче прийняти ані спокою, ані омитої кров’ю сакральної смерті Месії. Парадоксально, але зі своєю надмірною вірою й любов’ю Міріам опиняється поза сферою Христа. Гординя її полягає в тому, що вона й справді претендує зрівнятися з Месією, бо, не приймаючи Христової жертви, обіцяного й викупленого ним Небесного Царства вічності, жертвує собою за нього «з любові». Накликаючи на себе гнів і прокляття людей, які з диким ревом закидають її камінням, вона лишається зі своєю любов’ю: «Месіє! коли ти пролив за мене… / хоч краплю крові дарма… я тепер / за тебе віддаю… життя… і… кров… / і душу… все даремне!.. Не за щастя… / не за небесне царство… ні… з любові!» [88, с. 147]. Таким чином, накликавши на себе гнів народний, безумна, одержима духом Міріам посміла прирівняти себе до Месії, віддаючи й життя, і кров за нього даремне, «з любові». Цим самим вона також протиставила себе масі, усім тим, хто радісно приймає криваву жертву, яка судилася Месії.

Леся Українка в листі до Аґатангела Кримського досить відверто зізнавалась у своїй власній «релігії». В історичних і культурних сюжетах, узятих із різних епох, її особливо цікавить «ідеалізація такої великої “неволі” людської, як співчуття, і добровільної покути за “безневинну провину…”». «Та се належить до моєї “релігії”, — уточнювала вона, — і коли я не вмію викладати свого credo в стислій, консеквентній і догматичній формі, то хочеться мені часами хоч у “притчах” вимовити свою “віру”, а надто хочеться, щоб мої товариші її знали, бо инакше вони не знатимуть мене» [96, с. 166].