Леся Українка. Книги Сивілли

Риси своєї героїні Леся Українка, імовірно, збирає, позичаючи від Гомера, Есхіла, Евріпіда, Вергілія й до Шиллера, але тема її драматичної поеми, та й сам характер сконструйовано індивідуально, і не без біографічних впливів. Олександр Білецький схильний бачити виклик авторки попереднім інтерпретаціям постаті Кассандри в тому, що її героїня вже не є пасивною чи розчарованою, вона не прагне жити в ілюзіях, котрі давали б їй оманливе щастя, натомість віддає перевагу «життєвій боротьбі над особистим щастям і спокійним сном» [21]. Критик також називає її «однією з духовних доньок Прометея» [21]. Зрештою, таке уявлення є відгомоном радянських ідеологем про активну людину.

Кассандра «пише Сівілінську книгу», — занотовує Леся Українка в ремарках. «Тепер пишу я книгу, на розмові / я мушу бути з яснокудрим богом», — говорить сама Кассандра [89, с. 17]. Власне на передній план у драматичній поемі «Кассандра» виходить жіноча тема, зокрема тема жінки-як-автора. Леся Українка зображує замкнений простір дому й сім’ї троянського царя Пріама, з одного боку, та світ широкий, з другого боку, куди брати й сестри з роду Пріама виходять і хвилі якого стукають у їхній дім. Вона гостро заперечує мілітарність. Усі суто чоловічі, тобто військові, події здебільшого відбуваються поза стінами жіночого простору — гінекею, себто жіночою половиною Пріамового дому, де збираються, розмовляють, тчуть вовну й плачуть жінки з роду Пріама, кожна з яких має свою функцію й своє призначення. Війна відрізає їх від головного поля бою, де чоловіки вирішують долю Трої та долю цих жінок. Звістки про смерть чоловіка, брата, нареченого приносять їм служниці або вони спостерігають за тим, що відбувається, здалека.

Призначення чоловіків — бути публічними особами:

І Деїфоб, і Гектор, і Гелен,
ж и в у т ь, не скніють: Деїфоб на раді,
а Гектор на війні, Гелен у храмі —
живуть душею й тілом [89, с. 13].

Лише Паріс випадає з цієї ролі — проводить час у гінекеї в Гелени, «мовчить Паріс на раді / і зброю надягає, мов кайдани / боги з ним на розмові не бувають» [89, с. 13]. Призначення жіноче в такому патріархальному Пріамовому світі — прясти вовну, народжувати дітей, бути дружинами, а не пророкувати, як твердить брат Деїфоб, бо «пророча мова» дівчині не личить:

Ось ти взяла кужілку, се й гаразд,
казати правду, дівчині се личить
далеко краще, ніж пророча мова.
Отак пряди й не пророкуй [89, с. 42].

Жінками розплачуються за перемогу й жертвують у момент поразки. Поліксена знає: жіноча доля — «слухати не серця, / а волі рідних — добре ще, як рідних, / а то ж не раз і переможець гордий / примусить бранку за дружину стати» [89, с. 53]. Адже доля жінки — любити як не чоловіка, то хоч дітей; як не кохання принести в дім, то хоч хазяйновитість, покірливість і вірність чоловікові. Кожна жінка повинна любити «сильних, одважних і рішучих» героїв-чоловіків, певні і Деїфоб, і Ономай, а якщо ж «не любить, / то муситиме полюбити» [89, с. 49].

Але Кассандра — постать бунтівна й «хвора», як називає її Поліксена, «п’яна», як називає її Андромаха, вона, по суті, є сестрою «одержимої» й випадає з традиційної жіночої ролі. Мудрий Одіссей недаремно називає її «безумною Кассандрою». Вона жриця, медіум богів і Долі, говорить віщими словами, голою «правдою», незрозумілою людям. Вона пише книгу Сивіли, тобто є авторкою, записує перебіг історії та долі людей. Чиї слова вона записує, хто стоїть за нею, хто їй надиктовує? Леся Українка порушує питання не про «власну кімнату» жінки в реальному сенсі слова, а про «власну кімнату» в сенсі права жінки на власне письмо. Уся культура й уся історія, творена й писана чоловіками, заперечують це право, укорінюючи непевність і острах письма. Жінка-авторка не має попередників або принаймні не знає про них. Вона мусить знайти свою материнську країну, відшукати своїх сестер, вибудувати свою генеалогію, створити своє середовище. Адже їй не лише не вірять чоловіки, але й сестри не розуміють.