Леся Українка. Книги Сивілли

Кассандрі здається, що говорить не вона, а через неї промовляє Мойра словами, що рівні пророцтву та перетворюються з ніщо на дійсність. До речі, в одному з листів до матері Леся Українка називала Мойру «Лесіною богинею» і зізнавалася, що «я вже й так “проклята” тією Мойрою, чи як там вона зветься тая “Лесіна богиня”…» [95, с. 446]. Кассандра боїться власних слів, що перетворюються на реальні події, вона їх бачить ще до здійснення й оприявнення. «То не слова, я все те бачу, сестри, / що говорю», — звіряється вона [89, с. 22]. У цьому образі зійшлися ролі авторки, жриці-провісниці та «слабкої» жінки, яку Аполлон позбавив певності, тобто перетворив на об’єкт, медіум, наділивши водночас пророчим знанням і можливістю творити та забравши віру в себе. Це вносить трагічний розлом у її душу: вона не вірить собі, хотіла б осліпнути, заніміти, але саме їй судилося опонувати героїзму й героям чоловічої половини дому Пріама, утілюючи жіночу візію історії. Отож вона зізнається сестрі Поліксені:

                   Ох, Поліксено,
я завжди чую горе, бачу горе,
а показать не вмію. Я не можу
сказати: тут воно або он там.
Я тільки знаю, що воно вже є
і що його ніхто вже не одверне,
ніхто, ніхто. Ох, якби тільки можна,
то я б сама те горе одвернула! [89, с. 22]

Поліксена втілює традиційний образ нареченої, Андромаха — матері, Гелена — «вічної жінки», яка в культурі та історії часто відігравала роль виняткової жінки-героїні й вершила долі людей і народів. Якщо ж говорити про гендерну роль Кассандри, то вона втілює образ вічної діви-войовниці. У Лесі Українки вона постає жрицею Аполлона й у Трої пильнує статую-оберіг Палладіона, тобто є також жрицею Афіни Паллади. У численних міфах та інтерпретаціях Афіна, народжена з голови Зевса, себто не жінкою, асоціювалася з незайманою дівою, мала чоловічі риси, зображувалася у військових обладунках і головне — позначала кінець епохи матріархату з його прокреативністю, позаяк не мала стосунку до жіночої прокреативної сили. До того ж, випадково вбивши подругу Палладу, вона взяла собі її ім’я і сакрально репрезентувала себе у вигляді чоловічої статуї Палладіона. Тож Кассандра несе в собі риси й чоловічі, і жіночі, бо служить Палладі та оберігає Палладіона, у чий храм не вільно заходити чоловікам. Щоправда, у загарбаній Трої вороги вдираються в храм, розбивають статую Палладіона і, виволікши з будівлі, ґвалтують Кассандру.

Драматична поема Лесі Українки «Кассандра» несе в собі сильний відбиток смерті. Це виявляється вже в самому образі Кассандри, якій відкрита книга життя й смерті та яка «бачить» смерть і навіть намагається боротися з нею. Але були й реальні обставини, котрі загострювали цю дотичність до скону. Саме в період, що пролягав між задумом і роботою над поемою, несподівано помирає брат Михайло, з яким Леся була дуже близькою. Вона розповідає Кримському, що звістка про смерть, яку отримала з дому, перебуваючи далеко від України (вона в цей час на Кавказі з Квіткою), породила якесь містичне чуття (вона називає його манією): «Коли я пишу про се, — зізнавалася, — і називаю факт його іменням, то я власне роблю його фактом, переводжу його в дійсність з облади якоїсь страшної але тільки іллюзористичної абстракції фікції…» [96, с. 165]. Такий фатум тяжить над поетами, що мусять «гукати на майданах і “прорицати аки одержими” в той час, коли б хотіли в землю увійти від туги і замовкнути на віки», як звірялася перед тим Франкові про свою «Одержиму» [95, с. 524]. «Кассандра» також говорить про фатум автора-митця, котрий викликає світ із небуття, є жерцем і знаряддям несвідомого й водночас реальною людиною, яка страждає і яка підвладна смерті.

Про смерть мовиться з перших рядків «Кассандри». Сестрою смерті називає пророчиця Кассандра Гелену — втілення богорівної прекрасної жінки, перед якою мовкнуть мудреці на раді, схиляються мужі та якій коряться всі смертні. Така «вічна» жінка визначає перебіг історії, приносить загибель і кров, сидить на троні, мов цариця, та пряде «на золотій кужілці / пурпурну вовну, і червона нитка / все точиться, все точиться…» [89, с. 16]. Але смерть приносить і Кассандра, — чи то з волі Мойри, чи то через власну нерішучість. Вона віщує смерть Трої, Гектору, Долону, війську Ономая, Агамемнону й собі самій.