Леся Українка. Книги Сивілли

Леся Українка здійснює класифікацію типів маскулінності. Серед чоловічих характерів Паріс символізує іммаскулінізований, фемінізований тип. Авторка досить красномовно характеризує його в ремарці: «В святочній барвистій і вишиваній одежі, без зброї, на голові навколо червоного фрігійського шличка трояндовий вінок, з-під нього спадають на плечі довгі кучері» [89, с. 78]. Гелен — образ, близький до бісексуального, як це звичайно властиво жерцям, у «святочній білій одежі, у срібній діадемі, з білою посрібленою патерицею в руці» [89, с. 88]. Натомість Долон — тип чоловіка-юнака, ще не готового глянути в очі долі. Зі свого боку, і Деїфоб, і Ономай — грубий і сильний, андроцентричний тип чоловіка-володаря, для якого жінка — лише тіло. Останній твердить:

Як буде мій сей стан, і сії очі,
і сі уста, вся горда пишна постать,
то де ж із них подінеться душа?
Адже й вона тоді моєю буде [89, с. 48].

Серед різних тем у «Кассандрі» Лесю Українку цікавить питання не лише про те, хто володіє правом говорити (промовляти) і бути автором (авторкою), а й що буде, коли говоритиме витіснене жіноче Я, марковане неповноцінним, замовчуване, хворе й ірраціональне. Мова йде загалом про підкорених і маргіналізованих: рабів, невільників, а також жінок, яким відведено роль мовчазних «тіней», об’єктів, жертв. Усі вони служать радше «матеріалом» історії, а не повноцінними суб’єктами.

Відтак, значну роль у художньому світі «Кассандри» відіграє тема повноцінної комунікації — право не лише говорити, але й бути почутим(ою). Так на передній план висувається тема розуміння, дослуховування, емпатії. З одного боку, авторка фіксує комунікативний розрив у культурній і духовній ситуації fin de siècle, куди вклинюється несвідоме, ірраціональне мислення. Це засвідчує творчість новітніх митців-символістів. Через їхню мову проривається стихійно-інтуїтивна, глибинна влада хаотичного, невпорядкованого світу. Майже античної напруги діалектика свободи й необхідності, жіночого «плетіння» долі та її словесного «виречення», аполлонівського трагічного прозріння майбутнього та індивідуального «бачення-знання» Кассандри стає основою герменевтичної концепції Лесі Українки.

Трагічна відчуженість «богорівної» Кассандри, виокремленої з-посеред людей пророчим даром, визначена її особливою, сакральною місією пророка, та ще й жінки, у прагматичному й комунікативному світі, де пророцтву не вірять, а вміють торгуватися й домовлятися. Кассандра говорить несвідомо й інтуїтивно, вона така ж «гола», як і сама «правда», ще не вбрана в слова, вона вся у владі ірраціональної Мойри й фатуму («Я її знаряддя», — каже вона). Мова її несе в собі енергію найменування голої правди, самодостатньої, фатальної, ще не прибраної в загальнозрозумілі форми. У світі людському, віддаленому від богів, прагматичному й функціональному, таку абсолютну й голу правду не можна передати словами. Кассандра говорить символами, які незрозумілі людям, її погляд, як меч, пронизує тканину буття; її знання таке пророчо-доленосне й страшне, що його несила витримати. Але все це можливе лише тому, що вона й сама є «голою», як жінка.

З іншого боку, раціональне слово відчужується від світу праматеринського, хтонічного прасвіту, де править богиня Мойра й де плетуться нитки людських доль, включно з мовою. Мова вступає в царство прагматики й комунікації, у світ патріархальності, де владарює не Кассандра, а Гелен. Письменниця використовує античну трагедію, щоб показати кризу мови й кризу розуміння на зламі століть. Дар пророцтва, що його Аполлон жалував Кассандрі за її любов, не підкріплений вірою. «Прозріння», дароване богинею знання Афіною Палладою, чиєю жрицею є Кассандра, не сполучене із «силою», і тому не знати, «чи завжді слова її залежать від подій, чи навпаки події залежать від її слів» [96, с. 78]. Вона сама боїться свого пророцтва, і, що найтрагічніше, сама в ньому сумнівається. Така катастрофічна розірваність свідомості, що її проявляє Леся Українка, аналізуючи пророчий дар Кассандри, фіксує місце жінки-авторки в літературі й культурі fin de siècle, де вона не має розуміння.

Ця тема знову ж таки пов’язана і з Ольгою Кобилянською. Саме в листі до подруги із Сан-Ремо від 14 березня 1903 року дуже емоційно й довірливо Леся Українка пише про задум «Кассандри», яка «все провидить, вона все знає, <…> все постерігає несвідомо і безпосередньо (“нервами”, як кажуть в наші часи), не розумом, а почуттям» [95, с. 78]. Ці слова виразно вказували на дотичність поеми до їхнього світу, як жінок і авторок, які пишуть «нервами», а не так, «як треба». Поетеса подає дуже розлогий і пристрасний опис того, що значить для неї Кассандра, називає її «моєю Кассандрою», емоційно підкреслює окремі фрази й слова: «не так, як треба людям», «инакше», «так», «треба», «правда», «мусить», «діла без віри мертві суть», «несвідомо», «бачить», «кара».