Леся Українка. Книги Сивілли

Перебуваючи в Сан-Ремо на лікуванні, Леся Українка не лише відновлює листування з подругою, але звідти планує велику подорож до Праги, Відня, Львова. Вона також грайливо повідомляє товаришці в лютому 1903 року із Сан-Ремо, що «найбільше хоче пробути — хтось знає, у кого?» — «Вже ж у когось чорненького, у тої Wunderblume! Хтось хоче до конечне до когось заїхати» [96, с. 52]. При цьому називає себе інтимно «павутинкою» й пише, що «хтось знов причепиться до чиєїсь хатки так, як випадає “павутинці”, що й одчепити буде тяжко, бо хтось таки любить з кимсь сидіти. <…> Хтось та ще хтось… добре так буде…» [96, с. 53]. Однак поїздка переноситься, і лише наприкінці травня 1903 року Леся Українка приїздить до Кобилянської з Праги й гостює в неї 13 днів [61, с. 99].

«Кассандра» стає фактично їхньою символічною дитиною. Приїхавши на коротко до подруги, Леся Українка, очевидно, не раз ділиться своїм задумом, а то й читає щось із написаного. В усякому разі після цього згадок про «Кассандру» в їхньому листуванні стає чимало. Авторка постійно виправдовується перед подругою, що не «скінчила» поеми через хворобу, «не бралася» до неї, бо загрузла в листах, що дописала ще одну сценку, але «хтось досі не викінчив» «Кассандри», бо має п’ять непочатих поем і три незакінчені повісті. Зрештою, лише 1907 року в Криму, як свідчить Квітка, вона завершила свою «Кассандру».

В інтерпретації Лесі Українки Кассандра постає ключовою фігурою епохи fin de siécle. Безперечно, що інтуїтивізм і безпосередність (знання «нервами») відразу нагадують нам про жіночий тип письма й творчість жінок-письменниць, яким часто критики закидають нераціональність та невротичність. Щоправда, якраз епоха fin de siècle породжує новий тип модерного митця — так званого декадента, якого в тогочасному суспільстві названо «хворим» і наділено фемінними рисами, себто ознаками, приписуваними звичайно жінкам: інтуїтивізмом, сенситивністю, невротичністю.

Саме так говорив про декадентів-артистів у критичній статті «У пошуках нової краси» («В поисках новой красоты»), опублікованій під кінець 1902 року в журналі «Киевская старина», Сергій Єфремов [40]. На чолі нових авторів-декадентів він поставив Кобилянську. Кассандра «каже правду, але не так, як треба людям», — зазначає Леся Українка. Можна висловити припущення, що ця фраза відсилає до дискусії, спровокованої статтею Єфремова. Леся Українка ознайомилася з нею, перебуваючи на лікуванні в Сан-Ремо. Наприкінці грудня 1902 року вона пише подрузі, що чула, нібито в «Киевской старине» «була “критика” на когось (чорненького), на Кримського й Хоткевича, яко на “декадентів”» [95, с. 506] і їй обіцяють ту «критику» надіслати в Італію. Уже в січні літераторка повідомляє, що хоче писати відповідь Єфремову, щоб дати «одсіч» «за когось, і ще когось, і за прапор модернізму (так, як хтось розуміє модернізм)» [96, с. 16], виступивши на захист товаришки, як добре озброєний Лицар Святого Духа. У листі до Кривинюка вона говорить, що стаття Єфремова написана «прекапосним тоном і дуже мене обурила не так за мене (я там приплетена “між иншим”), як за Кобилянську (вона ж там найвреднішою виходить) і взагалі за правду» [96, с. 28].

Авжеж, Єфремов саме у творах Кобилянської бачить найсуттєвіші ознаки декадентського культу «краси» й негацію «юрби» та досить брутально висміює її. Серед його закидів натрапляємо й на ідею Макса Нордау про розумову ненормальність декадентів, опанованих хворобливою тиранією образів, особливо в людей з ліричним складом характеру. Такою для Єфремова є і Кобилянська. Він бачить у неї беззв’язність образів, настрої, не контрольовані дисципліною розуму, суб’єктивність — загалом «капризне мислення», незрозуміле «звичайним людям» [40, с. 81, 82]. У словах Лесі Українки, адресованих Кривинюку, зринає головне для «Кассандри» слово — «правда». Саме в обороні «правди», Кобилянської, а також права ав-тора-модерніста — тим паче авторки-модерністки (!) — бути собою й написана драматична поема «Кассандра».

За життя Лесі Українці дорікали в екзотичності, далекості від української тематики. Її чоловік Климент Квітка вже по смерті письменниці пояснював це тим, що Леся була «далеко менше начитана в укр[аїнській] історії, ніж у всесвітній», і не тому, що українська історія її не цікавила, а тому, що «бувши ввесь вік хворобливою і малосильною, не могла ходити по бібліотеках та до знайомих учених по джерела, хоча й дуже інтересувалася, власне, перводжерелами» [59, с. 307].