Леся Українка. Книги Сивілли

Однак літературні критики прагнули знайти інше пояснення її творчої манери. Так, критик Андрій Ніковський зауважив, що в Лесі Українки читач «переноситься до минулого, і при тому не стільки реального, науково вірного й провіреного, як можливого, ймовірного, такого, який приблизно однаково уявляється всім освіченим сучасникам письменника» [69, с. 62]. Інший критик, її сучасник Микола Євшан, уточнював, що реальність набуває нового значення у творах поетеси. Він чи не першим заговорив про роль міфу у творчості Лесі Українки — саме міфологізм, на його думку, веде поетесу поза межі й реалізму, і сучасності. Євшан убачав підґрунтя її творчості в «устремлінні до повноти, пластики та архітектоніки» зображуваного світу, що спонукає її звертатися до класичних культурних тем, образів та ситуацій. «Тими колосальними образами вона думає <…>. За ними віднаходить митець міт, якого не може дати сучасна література і життя» [39, с. 563]. Символічну основу творчості Лесі Українки підкреслював і Микола Зеров, зауважуючи, що Леся «кожну життьову ситуацію узагальнювала, відривала її од ґрунту і переносила в інші обставини, в іншу добу, надаючи образам та становищам загальнолюдського характеру» [43, с. 871].

Такий «загальнолюдський характер» жінки-митця в епоху fin de siècle Леся Українка й побачила в трагічній пророчиці Кассандрі. Підґрунтям такого характеру стали, однак, її персональна історія і трагічне світовідчуття письменниці.

Книга сьома «Лісова пісня»: фемінна культурна утопія

Драма-феєрія «Лісова пісня» народилася на чужині — чорновий варіант був написаний улітку 1911 року в Кутаїсі. У листі до матері, відгукуючись на питання про літературні джерела, Леся Українка розвіяла сумніви й наголосила, що «здавна тую мавку в умі держала» [96, с. 562] та поділилася дитячими споминами про Колодяжне, озеро Нечимне, дядька Лева. «Видно вже треба було мені її колись написати, а тепер чомусь прийшов “слушний час”, — я й сама не збагну, чому» [96, с. 563]. Вона зовсім не була впевнена в успішності своєї дитини, хоча та й принесла їй «стілько дорогих хвилин екстазу, як мало яка инша», і думала, що всі тільки сміятимуться з її «старомодної романтики», а «її, здається, признано за мій chef d’oeuvre[85]» [96, с. 613]. Зізнавалася вона матері також у тому, що «історію Мавки може тілько жінка написати» [96, с. 606].

_{Лариса Косач (Леся Українка) з родиною Карпових-Квіток. Кутаїсі, 1911 рік. Зліва направо: Маруся Собіневська, Феоктиста Карпова, Климент Квітка та Лариса Косач}

У багатьох творах Лесі Українки фігурує образ жінки-тіні. Жінка як мовчазна «тінь» в історії та культурі цікавить її постійно. Метафора «тіні» присутня в «Одержимій», де в Гефсиманському саду, в моменти найбільшого страждання, яке переживає Месія, Міріам чує себе «тут же, поруч, / та я німа, як мур оцей, не видна, / як сяя тінь, так, мов я не людина, / так, наче в мене і душі нема…» [88, с. 137]. «Без слави, без родини, без імення» [85, с. 170] почувається жертовна Іфігенія в Тавриді; дружина Данте лишається тінню в культурі — окрім імені «жінка Дантова» «другого ймення / Від неї не зосталось, так, мов зроду / Вона не мала власного імення» [85, с. 180]. У «Лісовій пісні» Лукаш, усвідомлюючи, що занапастив Мавку, також називає її «тінню» й «марою».

Ключовою тут є символіка «тіні», що має властиво жіночий підтекст «безіменності», «мовчання» й «безголосся».

Однак драма-феєрія Лесі Українки не лише про те, як жінка стає безтілесною «тінню», але й про народження творчої «душі» жінки-авторки. «Мавка для Лесі Українки — символ “природи”, що через кохання здобуває “душу”», — зауважив Віктор Петров [76, с. 383]. Для нього загалом «Лісова пісня» є трагедією кохання. І все ж «Лісова пісня» не лише про кохання, це екокультурний міф письменниці, де «лісова пісня» стає метафорою творчості, а Мавка виступає медіумом культури й посередником між людським і природним світом, вона вмирає тілесно й народжується духовно та естетично.

Петров відчитав у драмі Лесі Українки «романтичну натурфілософську тему “живої природи”, історію Мавки, “лісовички”, що обертається у “Психею”», а в цілому — повернення природи до первісної єдності людського і стихійного [76, с. 383]. Критик також зауважив орфізм чаклуна-Лукаша, «мелодійність» і роль мелосу (пісні) в драмі та звів основну тему «Лісової пісні» до кохання — «огневого в коханні визволення від тіла, мелійного перетворення “плоті” в “душу”» [76, с. 388]. Прикметно, що «мелійність» Петров асоціював із платонічно-духовним первнем.