Леся Українка. Книги Сивілли

У «Затонулому дзвоні» гине митець, бо не має сили зійти на вершину й стати самодостатньою особистістю, не залежати від сім’ї, не мучитися каяттям, до якого закликає затонулий дзвін — той резонатор і мистецький архітвір, що виявився неспроможним поєднати людей. Гайнріх п’є трунок, бо не може зійти, як Заратустра, на вершину, щоб здобути свободу й творчість. В іншій драмі, «Михаель Крамер», про яку також пише Леся Українка, герой, навпаки, знаходить вихід у тому, щоб створити «культ искусства, труда и одиночества»[86] [92, с. 140], фактично «уходит в искусство, как в монастырь»[87] [92, с. 143]. На відміну від таких суто естетичних або безвихідних індивідуальних рішень, Леся Українка звертає увагу на суспільно-комунікаційний аспект творчості, смисл якої — розширення чуттєвості і взаєморозуміння, що є умовою нової соціальності в майбутньому. Така універсальна комунікативна утопія мистецтва проглядається і в її публіцистичних творах. У статті «Утопія в белетристиці» (1906) письменниця формулює новоромантичний образ нового мистецтва, закликаючи митців «почувати щастя й горе, боротьбу й перемоги “дальнього свого” на просторі всіх віків прийдешніх», щоб «жити не тільки в минулому й теперішньому, але в прийдешньому, але й у вічності, наскільки може сягнути в неї наша фантазія» [92, с. 197].

«Лісову пісню» також можна вважати новоромантичною утопією про силу творчості. На існування майже містичної віри у творчість указують численні зізнання поетки щодо призначення й ролі «того слова, що стало вже тілом і не терпить зради» [95, с. 90], порівняння письма зі в-тіленням, матеріялізацією «фікції», як зізнавалася вона Кримському: «…коли я пишу про се і називаю факт його іменням, то я, власне, роблю його фактом» [95, с. 165], а також усвідомлення страшного фатуму письменника, «бо він зміняє діла — в слова», але «наші слова стають нашими ділами і судять нас люди “по ділах наших”, а над ким того фатума нема, той базікає собі, скільки схоче, і ніхто з нього нічого не питає» [95, с. 524]. Екзистенційно-онтологічна туга за «повним» словом є джерелом страждань і меланхолійних настроїв у поезії Лесі Українки. Численні приклади туги за «повним» словом, словом-тілом і словом-ділом знаходимо в ліриці поетеси («Слово, коли ти живе, статися тілом пора» [85, с. 323]). Письменниця свідома існування невимовленої мови й невисловлених слів, з яких народжується поезія:

Либонь, тих слів немає в жодній мові,
та цілий світ живе у кожнім слові,
і плачу я й сміюсь, тремчу і млію,
та вголос слів тих вимовить не вмію… [85, с. 313]

Це сфера невідомого, куди поривається поетична душа в пошуках сутностей і праформ. Подібно до мінливих тіней у печері Платона, зринають «забуті слова» в поезії Лесі Українки та проступають контури майбутнього, що насправді є пригадуванням того, що було:

Отак в моїх мріях ідуть плетениці,
непевнії тіні далеких речей,
і раптом зникають від пильних очей,
і знов виступають. І теє, що буде,
здається мені вже минулим: ті люде,
їх речі й події знайомі мені,
мов чула їх в казці, мов бачила в сні
ще здавна, ще змалку… Так, наче сі тіні
жили десь зо мною в незнаній країні.
І я до їх рвуся у ту далечінь,
де спогад про мене вже буде, мов тінь
від того листка, що зірвався до ранку
і в сутіні зник, мов у сивім серпанку… [85, с. 345]

Як відгомін цього «пригадування», розгортається й міфологічний образ Мавки в «Лісовій пісні». Тіні слів та праформи матерії існують в її відчуттях іще неоформленими, дотиково-чуттєво, вони вловлюються, прозирають у снах, мареннях, мріях. Їх відчуває Мавка в зимовому сні всередині матері-верби:

Верба рипіла все: «Засни, засни…»
І снилися мені всі білі сни:
на сріблі сяли ясні самоцвіти,
стелилися незнані трави, квіти,
блискучі, білі… Тихі, ніжні зорі
спадали з неба — білі, непрозорі —
і клалися в намети… [90, с. 218].