Леся Українка. Книги Сивілли

У статті «“Михаель Крамер”. Остання драма Гергарта Гауптмана» («“Михаэль Крамер”. Последняя драма Гергарта Гауптмана»), датованій 1901 роком і написаній в часи перебування в гостях на Буковині, Леся Українка побачила в німецького письменника «попытку найти “освобождающее слово”, освобождающее от “вавилонского проклятия” одиночества, которое превращает любящего отца в тирана <…>, которое заставляет сестру быть Кассандрой, напрасно предвидящей и не спасающей даже родного брата от гибели»[81] [92, с. 153]. Драма змушує відчути, як стверджувала письменниця, «что это слово, — или, по крайней мене, приближающее к нему, — есть слово “смерть”. Оно впервые заставило отца увидеть в своем сыне не только с в о е г о сына, но и с ы н а   м а т е р и, сына ч е л о в е ч е с к о г о»[82] [92, с. 153].

Тут Леся Українка говорить про твори, ще не написані: «Вавілонський полон» (1903), «Кассандра» (1903–1907). Очевидно, ще тоді, 1901 року, зароджується задум цих драм, і письменниця, на руках якої недавно помер Мержинський, розмірковує над тим, як смерть впливає на життя, мову й взаєморозуміння людей. Ці екзистенційно-онтологічні теми про «слово, що звільняє» і «страшну правдивість», яка зводить слова з їхнім значенням і дає повноту розуміння різних душ, вона прочитує у Гавптмановій драмі. Невже життя не в змозі сотворити якої-небудь «правильної тканини із цієї пряжі» різних душ? — запитує Леся Українка, уявляючи душу людську як потік різноскерованих можливостей, потреб і бажань. «<…> Неужели только смерть в силах распутать ее? <…> Неужели в самом деле самая кроткая форма нашей жизни — смерть? Или сама по себе смерть имеет такую мистическую примиряющую силу?»[83] — знову й знову переймається вона [92, с. 153].

Тема переплетення людських душ і пошуки «доленосного», «правдивого», як сама Мойра, слова, програмують символіку «Кассандри». Проте Леся Українка порушує в цій драмі питання не лише про фатум слів, що стають фактом, але й про право жінки говорити, про місце жінки в історії та її безіменність. Кассандра знає про «жіночі жертви» безіменних жінок, котрі здійснювали тяжкі, хоч і безславні щоденні подвиги на полі історії, але «не лишили / імення по собі» [89, с. 44]. «Не жінці врятувати Іліон» [89, с. 46], — такий присуд історії, і Кассандра не в змозі його зламати. Вона є лише посередницею між світом людським і світом хтонічним, де править жорстока володарка долі Мойра, яка «не знає ні жалю, ні ласки, / вона глуха, сліпа, немов Хаос» [89, с. 37]. Мойра є володаркою найстарішої на світі Правди, а Кассандра зізнається, що говорить віщі слова «правди» не від себе: «Не я, а Мойра. Я її знаряддя» [89, с. 65]. Як пророчиця, наділена Аполлоном здатністю до провидіння, вона «знає» майбутнє, «бачить» долю, бо перебуває у владі Мойри, а отже, їй відкрита «гола правда», неоформлена, амбівалентна, не призначена для людського знання, бо її тчуть судьбоносні Еринії. Однак цим даром наділена не героїня, а звичайна жінка (Кассандра себе називає «слабою жінкою»). Цю трагічну колізію Леся Українка підкреслювала в одному з чорнових варіантів поеми:

О, знали ви, боги, чим покарати!
Пророчий дар дали безсилій жінці!
Якби могла я збройною рукою
все доказати, що казати мушу,
не та була б ціна й повага слову,
проклятому від заздрісних богів… [25]

Так Леся Українка розгортає заявлену ще в статті «Нові перспективи й старі тіні («Нова жінка» західноєвропейської белетристики)», 1900) тезу про те, що в історії та культурі «права исключительной женщины, или, как говорят французы, высшей женщины, были признаны гораздо скорее, чем права обыкновенной женщины»[84] [92, с. 79]. Про це саме заявляє й Кассандра брату Деїфобу, який вимагає від неї поведінки, гідної героїчного вчинку Іфігенії. На це Кассандра відповідає словами про тисячі невидимих, «безславних жертв», які щоденно вершать звичайні жінки, чиї імена загубилися в історії:

                                     Брате,
не знаєш ти ціни жіночим жертвам,
а я тобі кажу: з усіх жінок
славутня Іфігенія зложила
ще не найбільшу й не найтяжчу жертву.
Ох, скільки тяжких, хоч безславних жертов
зложили ті жінки, що не лишили
імення по собі! Якби схотів ти
від мене жертви крові, певне б, я
її здолала дати, але с е ї —
не можу, брате, я не героїня [89, с. 44].