Леся Українка. Книги Сивілли

Епізод, покладений в основу «Одержимої», має безперечно трагічний характер. Трагедія-бо ще від античності охоплює переважно сферу смерті й еросу. Виразниками її традиційно були передусім жіночі хори-плачі, які доповнювали й драматизували монолог героя, і так звані жіночі страсті [105, с. 402]. Якщо прочитувати «Одержиму» через архетипи античної трагедії, зрозумілою стає особлива роль Міріам: вона посідає місце жіночого хору. На своєрідний діалогізм голосів трагічного героя та жінки в поемі вказує її первісна назва «Месія і одержима».

Драматична поема «Одержима» загалом не прочитується поза жіночою проблематикою. Тема жінки як мовчазної «тіні», актуальна у творчості Лесі Українки, присутня і в «Одержимій». У Гетсиманському саду, в моменти найбільшого страждання Месії та його молитви «про чашу», Міріам, яку Месія відкинув, почувається «тут же, поруч, / та я німа, як мур оцей, не видна, / як сяя тінь, так, мов я не людина, / так, наче в мене і душі нема…» [88, с. 137]. Жорстокі слова: «Яке тобі до мене діло, жінко?», — сказані Месією, відкидають Міріам у небуття й мовчання. Вони звучать у тексті Лесі Українки кілька разів, відгукуючись у душі «одержимої» і закріплюючи її статус як жінки в культурі, соціумі й релігії. «І вічно. Вічно буду одинока, / на сьому і на тому світі», — усвідомлює вона [88, с. 140]. Так само, до речі, Мавка, з перспективи трагічного досвіду Лукаша, уподібнюється до «тіні» у фіналі драми-феєрії «Лісова пісня», однак вона вже здобула «душу» й право говорити (промовляти) та бути почутою.

Надання голосу жінці-«тіні» близьке до реанімації світу реальності, який, з погляду християнського Спасіння, є тінню, привидом — нічим. Леся Українка вводить жінку в культуру, в життя й історію. Із цієї перспективи вона переоцінює й християнство. Реабілітація «тіні» й еросу в тексті «Одержимої» — як і реабілітація духу, культури, індивідуальності, жертви — означає ствердження трагічної реальності людського життя «тут-і-тепер».

Як зауважує психоаналітик Жак Лакан, «пошуки того, що <…> передувало народженню символів, приводять нас, зрештою, до смерті, звідки існування <…> черпає весь свій смисловий сенс» [58, с. 90]. Леся Українка в листі до Франка 1903 року, згадуючи про обставини написання «Одержимої», вдається до евфемізму. Слова «смерть», «любов», якими перейнята її драма, в листі відсутні. Але поетеса вже знає силу звільняючих слів, як-от смерть, — вони допомагають перебороти одинокість, зводять батька й сина, брата й сестру, Месію й Міріам. «<…> Вже, певне, “то въ высшем суждено совѣте”, — зізнавалася Леся Українка в одному з листів, написавши “Камінного господаря”, — щоб я mit Todesverachtung кидалася в дебрі всесвітніх тем (як, наприклад, з Кассандрою своєю), куди земляки мої, за виїмком двох-трьох одважних, воліють не вступати…» [96, с. 400]. Саме так писати, переборюючи смерть, mit Todesverachtung, і навчилася вона в «Одержимій».

Книга шоста «Кассандра»: книга Сивілли

Климент Квітка відзначав, що «…сама Л[еся] вважала завжди найлуччими своїми речами “Кассандру” поряд з “Одержимою”. Пишучи пізніші речі, все часом на її обличчя находила тінь страху, що се вже упадок її творчості в порівнянні з “Кассандрою”» [59, с. 304]. Після виходу поетичної драми дехто побачив у ній історичний твір, і Леся підсміювалася з цього, позаяк бачила свою «Кассандру» насамперед психологічним ескізом на тлі античної історії про падіння Трої. Уже в радянські часи критики, як, наприклад, А. Музичка, прямо пов’язували поему з революцією 1905–1907 років і участю української інтелігенції в ній. Дотепний Олександр Білецький не стримувався, щоб не зіронізувати: «Трудно уявити, що постаті Деїфоба, Гелена або Андромахи й Поліксени були уособленням будь-яких політичних партій. Опріч того, “Кассандра” написана, як ми знаємо, за два зимові сезони 1901–1902 і 1902–1903 року в Італії, в Сан-Ремо, де тоді Леся Українка проживала» [21].

У світовій культурі пророчиця Кассандра виходить наперед і перетворюється на трагічну героїню поступово. Гомер лише мимохідь згадує коротко про неї, Вергілій, навіть сказавши про її віщування, передає право Лаокоонові, аби, як занотовує О. Білецький, «застерігати троянців, щоб вони не ввезли в місто збудованого ахейцями коня. Образ Кассандри і у Вергілія заслоняє образ войовника, що сватається за неї…» [21]. Перетворення Кассандри на центральну, та ще й трагічну героїню з другорядної й пасивної, зрідка — випадкової та екстатичної — спостерігається вже в XIX столітті.