Леся Українка. Книги Сивілли

Слова Лесі Українки про «неволю» співчуття й добровільну покуту за «безневинну провину» виразно відлунюють у її легенді «Що дасть нам силу?» (1903). Апокрифічний сюжет про теслю, який бере на себе важкий хрест, що його сам і зробив, у втомленого й знесиленого «сина чоловічого» і йде з ним на Голготу, перегукується з долею Міріам, яка так само готова взяти на себе хресну смерть Месії.

Поняття жертви як такого в християнському світі не існує: тут жертва — наперед визначений сакральний акт, і тому він безболісний. Леся Українка натомість посилює больові, криваві асоціації, запозичаючи їх із оргіастичних семітських вірувань. «Кривава» жертва Месії асоціюється з «кривавим викупом» Ваала, із жертвою богині Астарот, що «мала кров приймати в подарунок» [88, с. 145]. Червоно-пурпуровою, кривавою барвою зрештою й завершується «Одержима». Міріам кидає юрбі «Я проклинаю вас прокльоном крові!» і гине під градом каміння [88, с. 147].

Напружений діалог розгортається між Міріам і Месією саме навколо кривавого викупу й крові:

М і р і а м

(з раптовою надією)

Учителю! чи ти мені позволиш
пролити кров мою?

М е с і я

                       За кого? За людей?

М і р і а м

Ні, не за їх!

<…>

М е с і я

Ти хочеш викупить мене?

(Міріам потакує мовчки головою.)

М е с і я

                                 Даремне!

<…>

М е с і я

Ваалові дають даремні жертви,
я ж не приймаю їх [88, с. 136–137].

Отже, ідеться вже не про світлу й мирну християнську офіру, а про криваву жертву, про викуп через кров. Зрештою, такою виявляється логіка любові до смерті — Liebestod: той, хто прагне смерті, знайде її. Цілком, отже, закономірно, що ще в першому монолозі Міріам бажає, щоб її «убила блискавиця» («Я прагну, прагну, щоб вона злетіла» [88, с. 126]). Блискавиця ненависті злітає. Міріам помирає.

Чи не найбільш єретичним в «Одержимій» є те, що, попри всі розмови про християнську любов як віру, пристрасть, з якою Міріам говорить про свою любов до Сина Божого, засвідчує й проявляє еротичне забарвлення її почуттів. Загалом, у процесі формування християнського образу Ісуса євангельський Месія переживає низку трансформацій. Серед них були й речі еротичного змісту. Як говорив Ніцше, «щоб була можлива любов, Бог повинен бути особою; щоб могли при цьому заговорити найнижчі інстинкти, Бог повинен бути молодий. Щоб запалити жінок, треба було висунути на передній план прекрасного святого, для чоловіків — Марію. <…> Вимога цнотливості посилює внутрішній жар релігійного інстинкту — вона робить культ гарячішим, мрійливішим, душевнішим» [68, с. 648–649].

Еротичний аспект християнства передають апокрифи; зрештою, гностичні вчення, які ставали частиною християнських сект, усіляко культивують і використовують еротичну символіку. Взагалі, «занадто малий крок, що відділяє життєве сприйняття Бога як Ягве від сприйняття Його як Ваала. Усе релігійне занадто споріднене з сексуальним», — зазначав свого часу Карл Барт [19, с. 188]. У драматичній поемі Лесі Українки Міріам говорить голосом самої письменниці, а пристрасні зізнання героїні («Нехай в моїм житті все, все неправда, / та вір мені, що я тебе любила» [88, с. 140]) не можуть не асоціюватися з реальною постаттю Мержинського. Таким чином, ранньохристиянські уявлення про віру, тісно пов’язані з еротизмом і сексуальністю, закроєні на взірцях відомих культів, зокрема Афродіти й Діоніса, накладаються на суб’єктивні почуття самої поетеси.

Леся Українка аналізує також рабську психологію натовпу, який, смиренно приймаючи жертву «сина людського» заради власного спасіння, торгує смертю. Маса, юрба — усі, чий спокій Месія купив ціною власної крові, на думку Міріам, не здатні зрозуміти, що значить пережити «три вічності в три ночі». Віра для них не стала любов’ю, а любов не стала смертельною. Вони залишаються пасивними фарисеями, вони згодні на повторення жертви «крові й тіла» Сина Божого до безкінечності. Лише Міріам, протиставляючи себе масі, наївно вірить, що за неї він ні краплі крові не пролив.

Жертву Міріам можна трактувати по-різному: як сатанинську гординю, як християнську любов, як діонісійський екстатизм, як буття в іпостасі «слова-тіла». Міріам гине під градом каміння, що з «диким ревом» кидає в неї розлючений натовп, і нагадує нам про Орфея, якого роздирають вакханки. Так вона демонструє повернення до минулих культів і до поганської міфології та політеїзму, оскільки перетворюється на своєрідний тотем, божество, що його, майже як Діоніса, розриває розлючена юрба. У цей спосіб у поемі накреслюється спіраль нового, «вічного повернення», Аріяднина нитка, яка в Ніцше вела до появи «надлюдини», веде в Лесі Українки — до любові-смерті, або «добровільної покути за “безневинну провину”».