Леся Українка. Книги Сивілли

Леся Українка шукає людського сенсу християнської драми. Сперечаючись із Кримським, вона розглядає її соціально й політично, наголошуючи, що навіть у «подіях апостольських» чи листах апостола Павла бачить зерно «рабського духу, сього вузькосердного квієтизму політичного, що так розбуявся де-далі в християнстві», де слово «раб» і антитеза «пана і раба» стають єдиною формою відносин між людиною та божеством [96, с. 269]. Вона також із позицій сучасності скептично оцінює так званий анархізм первісних християн. «Се просто неосвіченість і невихованість безправної масси, що може уявити собі тілько утопію: деспот і народ, і нікого більш межи ними», — коментує вона і твердить, що недарма він і Месію називає «царем іудейським»: «епітет “пророк” бач занизьким здавався отим “анархістам”[,] “сина людського” вони забули просто» [96, с. 269]. «Коли що надається до щирої ідеалізації в перв[існому] христ[иянстві], — зауважує вона, — то <…> хіба ота грація почуття його “жен-мироносиць” <…>, і те нове для античного аристократичного світа почуття всепрощаючої симпатії, що так красило відносини Христа до його зрадливих і тупих учеників (ні один класичний філософ не простив би в такому становищі своїм “друзям”), ну, і ще два-три елементи в сфері почуття, але не теорії» [95, с. 269].

Власне, індивідуальна чуттєва й психологічна складова раннього християнства цікавить Лесю Українку передусім. Письменниця свідома єретичності своїх думок, бо, надсилаючи Кримському драматичну поему «В катакомбах», яку задумувала як відгомін «Одержимої», зізнавалася: «Я її спиняти не буду, нехай летить, — коли попи не ззідять, бо вона на релігійно-соціальну тему — ще “гірша” від “Одержимої”» [96, с. 251].

І розуміння християнства, і мотиви «Одержимої» близькі до ніцшеанської критики християнства, але між ними існує принципова відмінність. Як відомо, Ніцше наголошував, що в його розумінні «поняття “Син Людський” не є конкретна особа, яка належить історії, щось одиничне, єдине, але “вічна” дійсність, психологічний символ, звільнений від поняття часу» [68, с. 659–660]. На думку Ніцше, Христос означає передусім євангельську практику іманентного духовного буття. «“Царство Небесне” є стан серця, а не що-небудь, що “вище від землі” або приходить “після смерти”, — стверджував німецький філософ. — У Євангелії недостатньо взагалі поняття природної смерті: смерть не міст, не перехід, її немає, бо вона належить цілком інакшому, лише видимому, світу, що має лише символічне значення. <…> “Царство Боже” не є щось, що можна чекати; воно не має “вчора” і не має “післязавтра”, воно не приходить через “тисячу років” — це є досвід серця; воно всюди, воно ніде…» [68, с. 660].

В «Одержимій» Леся Українка не перетворює Христа на символ духовного буття, а швидше зіставляє його ідеальні виміри із земними почуттями Міріам. Хоча поетеса дещо олюднює Месію, вона, однак, не ідентифікує його цілком із реальною людиною. «Божий син» ототожнений у поемі не з Ісусом — «Спасителем», а з Месією, тобто «царем земним». Не задовольняє її й теософське уявлення про Христа, зокрема ідея трактувати його як «Боголюдину», в якій «довершено з’єдналась в одній особі Божественна природа з природою людською і цим людська природа піднесена до рівня божественної» [20, с. 162]. Адже божественність людської природи зняла б ту напругу співвідношення «людського» й «божественного», яка виявляється під час зустрічі Міріам із Месією.

Божественний, сакральний вимір і сакральний простір, який оточує Сина Божого, може бути означений лише через дистанцію, яку ніхто з людей, навіть Міріам, не може переступити. Коли авторка говорить про Міріам, яка, наче тінь, блукає й не може наблизитися до Месії, вона, власне, і окреслює той інакший — понад-людський і понад-реальний — вимір, який несила зрозуміти, користуючись людськими мірками. Тут мусить включитися щось інакше — релігійна віра, що дозволяє не помічати цю відмінність реальностей і дистанцій.

Імовірно, саме цей аспект мав звучати виразніше в першому задумі поеми, коли Леся Українка хотіла назвати її «Месія і одержима». Однак зрештою, зробивши героїнею твору «одержиму», вона вказує на те, що лише охоплені диявольською спокусою люди прагнуть упритул наблизитися до Христа й міряють Його життя земними мірками. Щоправда, повна й цілковита розірваність «людського» й «божественного» світів є, по суті, річчю єретичною, адже, за словами швейцарського теолога Карла Барта, Христос — це «син людський», у якому людство пов’язане з божественним і який усвідомлює свою безпосередню причетність до Бога. Адже сенс християнства — «прорив і поява божественного світу із замкнутої в собі святости в наше профанне життя» [19, с. 188].