Let my people go

Майдан, таким чином, показав, що здатен захистити себе сам - і то нічим іншим, як усього лиш усмішками й квітами. 1 він продовжує вірити, що в такий самий спосіб зможе захистити й зневажену конституцію країни. «Любов переможе» - такий напис можна часто бачити на мурах і на автомобілях. Кожний ранок тут починається з молитви, - службу правлять на сцені просто неба священики, що представляють різні українські церкви. Сотні тисяч людей моляться, щоб Бог дарував Україні свободу. Шестеро провідних християнських лідерів України надіслали президентові Кучмі петицію з проханням «виявити пошану до зневажених прав українського народу». Втім, оскільки для пострадянської еліти це мова цілковито іноземна, то я дуже сподіваюся, що Бог усе-таки відповість першим.

Атож, усе дуже просто: Майдан - це народ. Гравець, якого ні Кучма, ні Янукович ніколи не розглядали всерйоз. А ще менше - пан Путін, основна підтримка й опора цих двох у цілій справі організації антиконституційного перевороту під машкарою президентських виборів. Це проблема всіх авторитарних правителів: втрачаючи контакт зі своїм народом, вони ніколи насправді не знають, ким правлять. У їхньому уявленні народ - це мільйони підлеглих, котрими легко маніпулювати за допомогою практично необмежених ресурсів держави, за технологіями, свого часу описаними ще Орвелом у «1984». Єдина різниця - те, що в минулому сторіччі називали тоталітаризмом, сьогодні, схоже, отримало елегантніший псевдонім - «керована демократія».

У Росії це, з усього судячи, спрацьовує. Але жоден із ретельно розроблених сценаріїв, імпортованих до Києва сотнями російських політтехнологів для постановки чотиримісячної «чорної комедії» під назвою «президентські вибори», не спрацював в Україні.

Особливість Ющенкової перемоги, яку йому намагалися вкрасти, полягає в тому, що це в жодному разі не була перемога його власного виробу. У першу чергу це перемога мільйонів пересічних громадян, котрі місяцями боролися з властями за свої права: по-перше, за право знати правду про обох головних кандидатів (відновився самвидав: ті, хто мав доступ до Інтернету, власноруч роздруковували та розповсюджували інформацію); по-друге, за право проголосувати (мільйони не змогли цього зробити через загадкові масові «неточності» в списках виборців і плавом пливли на виборчі дільниці, щоб загодя перевірити списки, та в суди - у день виборів); по-третє, за те, щоб їхній голос було враховано (по всій країні люди телефонували на - гарячі лінії, повідомляючи про порушення, фільмували їх на відео, а в ніч підрахунку голосів вартували під виборчими дільницями, чекаючи, коли їм винесуть і покажуть протоколи). Внаслідок цієї затяжної й виснажливої «партизанської війни» Ющенко на сьогодні став символом, що об'єднує націю, яка прагне демократичного майбутнього. Символом нації, яка давно переросла купку старих радянських бюрократів та кремлівських маріонеток, котрі за тринадцять років Незалежності перетворилися на звичайнісіньких бандитів.

Особливо ображає свідомість того, що ми ніколи не дізнаємося дійсних результатів голосування. У нас украли річ незмірно значущішу за перемогу одного кандидата - нагоду реально пізнати себе як націю в термінах статистики. Гарячкова метушня, завважена натовпом усередині президентської адміністрації, мала на меті знищити якісь важливі докази, - розповідають, що коробки з паперами спалюються у внутрішньому дворі, який - згідно з чутками, надто численними, аби пустити їх повз вуха, - з минулого понеділка охороняється російським спецназом (у дискредитованих українських владців, вочевидь, уже не зосталося багнетів, на яких можна сидіти, - окрім тих, що надасть їм пан Путін). Я зовсім не хочу цим сказати, ніби пан Янукович не має за собою ніякого реального електорату, окрім як по тюрмах та психіатричних лікарнях (100% голосів за Януковича в обох цих групах!). Він безперечно його має - особливо на сході та півдні країни, де людей тривалий час було ізольовано від будь-якої інформації, опріч тої, що надавалась місцевою владою (і чітко взорувалася на старих зразках доби холодної війни, коли не прямо ґеббельсівської пропаганди). Більшість цих людей продовжує жити, доволі апатично, у свого роду віртуальному СРСР і голосує за того, за кого скаже начальство. У жодному сні їм не намарилося б самохіть виходити на вулиці з якоюсь політичною вимогою, оскільки сама ідея ініціативи, похідної від них самих, а не спущеної «згори», залишається для них чужою й незбагненною. Парадоксальним чином, цей світопогляд вони поділяють зі своїм керівництвом. Дехто йменує це «синдромом заручника»: як відомо, по упливі часу заручники починають ідентифікувати себе з тими, хто їх полонив і тримає під вартою.