Let my people go

ВОНА: У нашій культурі нема страху, каже Густав. No memory of fear. [Нема пам'яті про страх (англ.).]

Ми обоє витріщаємось на нього, заскочені. До чого це він?

Ми піддатніші до маніпуляцій, ніж ви, пояснює він. У нас нема імунітету. Ми не вміємо розгледіти справжньої загрози.

Чи ти ба.

Наприклад, пробує пояснити він, візьміть рекламу. Скільки там замаскованого насильства. Дівчина викидає хлопця з човна, дитина батьків з машини, - щоб заволодіти пакетиком чіпсів. Це сприймається як гумор. Коли кажеш про візуальний фашизм, на тебе дивляться як на психа. Вважається, ніби фашизм, комунізм - то все в минулому. Люди не бачать, як ними маніпулюють тими самими методами. Як їх заганяють у камеру віртуальної реальности. Коли щось стається насправді, ми беззахисні як діти. Як ті діти, що посварившись убивають однокласника, а потім дивуються, чого він не встає, бо в комп'ютерних іграх на новому рівні вбиті завжди встають. Смерти нема, це тільки симулякр. Нас привчають жити серед симулякрів, і нам не страшно. У нас нема антидота.

Ми мовчимо, бо що ж тут скажеш.

Це, звісно, дрібний приклад, я розумію, каже Густав вибачливо.

Я, здається, теж починаю розуміти.

Милий хлопець, він шукає імунітету. Вештається по світу, істий Летючий Голландець, знімає й видає свої близькосхідні, балканські, східноєвропейські і які-там-ще альбоми, бо шукає способу опертися на реальність. Протиставити навалі симулякрів справдешні піт і кров, любов і ненависть. Побачити - і показати іншим - світ у місцях розриву непроникно-липкої інформаційної пліви: там, де тільки й оголюється істинна, несотворенна природа речей, як м'ясо у відкритій рані.

А знаєш, пригадує раптом Малий, наш колишній президент, той, що сховався під час революції на дачі, кажуть, теж не повірив, коли побачив по телевізору трансляцію з Майдану. Був певен, що це змонтоване на комп'ютері відео.

Ми сміємося, всі троє, об'єднані спільною хвилею безсловесного порозуміння й дивної полегкості. Так, ніби чогось ми всі тут за цей вечір досягли, здобули якусь маленьку перемогу. Щось відстояли, якийсь клаптик реальності, ніби промили шибку - і в неї бризнуло сонце. Слухайте, кажу, хлопці, а не пора нам випити?… Тьйакуйю, -з готовністю басить Густав єдине слово, яке вивчив по-українському, і ми знову дружно регочемо, цим разом уже геть без причини.

Хлопці дибають мити руки, а я востаннє кидаю погляд на екран монітора. Там, ракурсом знизу, - ряд наїжених сірих щитів, а долі, під ними, - квіти й запалені свічки: здається, неначе вони проростають знизу, з землі, крізь асфальт, крізь утоптану верству тисячолітнього снігу, - згустки вогню, розмиті плями світла, оточені на знімку неправдоподібно яскравими аурами.