Let my people go

Яка війна, та ви що, хай Бог милує, за-жебоніла я, але він мене не слухав: він дивився на дорогу й провадив своєї, - повільно, їдко цідячи слово по слову, так, ніби мовчав триста років, і слова затвердли в ньому, як мінерали, - важкі слова людини, не звиклої до інтелігентської пустопорожньої балаканини.

А чого він до мене лізе, га? Нє, минутку (це він так заткав мого відкритого, було, миротворчого рота, бо йому на фіґ не потрібна була моя відповідь, він уже все для себе знав), - чого він до мене лізе? Це моя хата. Це мені рішать, як я тут хочу жить. Чого він до мене лізе? Ну й получить. Ох і получить. В ліси підем. Буде йому партизанка.

Я хотіла попросити: не треба! - і не насмілилась. Його татаркуваті, примружені очі (родом з Київщини, сказав, зі Сквири) блищали недобре, лиховісне. Вся народнопісенна романтика нашої козаччини-гайдамаччини випаровувалася з мене разом із циганським потом. Авжеж, ось так це й було - сарматські степи, свячені ножі, повстанські ліси і схрони, грізна, моторошна краса і сила, яку з таким побожним жахом подивляли наші романтики. «Хто хоче за віру християнську бути посадженим на палю, хто хоче бути четвертований, колесований, хто готовий потерпіти всякі муки за святий хрест, хто не боїться смерти - приставай до нас!» О Господи.

В салоні шкварчала рація, я слухала їхні таксистські перемовини: всьо, Саньок, кінчаю смєну, а ти вже на Майдан ходку зробив? (Вони всі тоді робили в кінці зміни безплатні «ходки» - розвозили людей з Майдану, летюча кіннота, недремна міська варта, як у середньовіччі: спини одного, скажи, потрібна допомога, - і за чверть години злетиться пів-автопарку, і який Величко про них напише, який вели-кий-малий голландець зможе вбгати їх в альбома, ці кавалерійські загони XXI століття, крилате воїнство мегаполісу, всепереможних київських таксистів 2004-го?…). По радіо тимчасом ведучий звертавсь до відомої поетки, аби та замовила щось для музичної паузи - збити напругу, - і вона попросила: будь ласка, «Let my people go». Будь ласка, подумки повторила і я, їдучи назустріч наростаючому мільйонному гулу, вогням, дедалі щільнішому, що ближче до центру, людському напливу в ряхтінні жовтогарячих барв, - як знятому вітром листопаду облич у дивному, рембрандтівському світлі, що йшло невідомо-звідки: це мій народ, зненацька зринуло в голові повною фразою, од якої перехопило подих, - будь ласка, і хриплий голос Луї Армстронґа просив про те саме - будь ласка, - разом зі мною, з поеткою й ведучими в студії, з тими, хто йшов зі свічками в руках співати на Майдані гімн, невміло поклавши руку на серце, - виведи його. Виведи народ мій з Єгипту. З цього передзим'я, з найтемнішої пори року. На тихі води, на ясні зорі. Виведи, визволи. У мир хрещений, у край веселий. Зойк піццікатто, обрив голосу, нутряний, утробний схлип.