Читаем Лікарня на відлюдді полностью

— Та ви сідайте, Оксано Євстахіївно, — запросив Ілля. — Ми не кусаємося. До того ж, сьогодні не іменини, щоб стоячи тости проголошувати.

— Ось вам і другий приклад чоловічої логіки, — не змигнувши сказала шефиня, — якщо сьогодні не в нас іменини — значить, їх взагалі не може бути.

— Йош твою мать… — пробурмотів Ілля, роззявляючи рота. — Оксано Євстахіївно, але так нечесно! Звідки ж ми знали? Ви би хоч попередили! Все, не починаємо! — він поставив келишок на стіл. — Колеги, йдемо за подарунком.

Він підхопився, гримлячи стільчиком.

— Ілля Петрович! — вона схопила його за обидві руки. — Сідайте назад! Зараз же! Не демонструйте третій приклад примітивної чоловічої логіки.

— А це ще який? — зовсім розгубився Голоюх.

— Думати, що коли вас запросили на іменини, то комусь не спиться без вашого подарунка. До того ж, — звідки ви взяли? В мене день народження влітку, в липні. Не вірите — он Олег Вікторович завтра в кадрах перевірить…

Нарешті вона розсадила всіх по місцях.

— Господи… от мужики… Як стрельне щось у голову — спробуй потім переконай…

— Це четвертий, — констатував Тарас, піднімаючи келишок.

— Схоже, до кінця застілля, — припустив Олег, — Оксана Євстахіївна повністю переконає нас у нашій видовій дефективності.

— Ну що ви! — здивувалася вона. — Навпаки. Давайте, випʼємо за вас. За те, що в нас ще є справжні чоловіки, джентльмени, воїни, які можуть врятувати нерозумну та легковажну жінку…

— Не треба, — сказав Тарас, — не варто перебільшувати.

— І драматизувати ситуацію, — додав Ілля. — Усі ми тут однаково нерозумні. І всі, як казав покійний шеф, по одному лезу ходимо.

— Дійсно, — погодився Олег. — Операції роблять не машини, а люди. Люди іноді помиляються, навіть коли роблять усе, щоб уникнути помилок. Колись, ще за Союзу, до нас у Харків приїхав головний хірург республіки. Величина. Ні, без іронії, спец високого класу. А в одного партійного боса доньку вхопив банальний апендицит. Ну, наші й вирішили прогнутися перед номенклатурою — попросили його оперувати, хоч впорався б із такою дрібницею навіть інтерн. А у спеца, очевидно, був «не його» день. Безглузда випадковість — пошкодив здухвинну артерію. Уявляєте, що це таке? Дірка в животі на два пальчики (елегантно хотів зробити), а звідти фонтан, і все заливає…

— І що? — запитав Голоюх.

— Та нічого. Дівка мало на столі не загинула. Це було таке… — він похитав головою.

— Ось бачите, — пробурмотів Ілля, — головний хірург… Давайте краще за те, щоб наші помилки ніколи не були невиправними. Не важливо — хто їх виправить. Головне, щоб хворому було добре.

Випивши з келишків, вони взялися до бутербродів.

У чиїйсь кишені запищав телефон.

— Мамо моя рідна… — пробурмотів Медвідь, жуючи бутерброд, — Оксано Євстахіївно, ось ви скажіть мені як зав заву: ваші ординатори ходять із мобілками у кишенях? Мої ходять, і це мене вкрай дратує.

— Очевидно, ми з вами не йдемо в ногу з часом, — відповіла вона.

Тарас же, посміхаючись, повільно та картинно дістав телефон і відповів:

— Тачанівська центральна клініка, доктор Голоюх слухає.

— Тьху! — сказав Ілля, відвертаючись.

А Голоюхове обличчя змінилося, і на ньому посів якийсь обридло-змучений вираз. З півхвилини він слухав, а потім сказав:

— Ну, скільки разів я казав вам, пані Іванко: не можна запихати свічку цілком. Яка з неї користь? Ваш шановний геморой її навіть скуштувати не встигне. Я ж вам пояснював…

Далі йшла ціла лекція по встановленню ректальних свічок у задній прохід. Євстахіївна лише похитала головою.

— Ох, уже ці хірурги… Тут тобі і бутерброд, і геморой… усе на купу.

— До речі, анекдот про свічки знаєте? — запитав її Ілля.

— Ні, — на обличчі Євстахіївни зʼявилася зацікавленість.

— Так от, приходить до хірурга пацієнт із гемороєм. Хворий уже був на прийомі два тижні тому, а зараз говорить: «Доктор, ті свічки, що ви мені призначили, зовсім не допомагають. Я вже їх дві коробки прийняв, а воно й далі болить». А лікар питає: «Чекайте, що означає — прийняв? Ви що їх — ковтали?!». А той йому: «А що, я мав їх у задницю запихати?».

Євстахіївна сміялася від душі. Посміхався й Олег, хоч і чув раніше цей анекдот.

— Так, пані Іванко, — продовжував Тарас, — і не забувайте про мікроклізми. Як там у сонячній Італії? Розумію, так… Дійсно, якби не геморой, то цілком непогано… Ну, все, видужуйте. Чао. Дістала, сеньйора…

Останнє було сказано, коли телефон опускався до кишені. Взявши новий бутерброд, Тарас відкусив одразу половину.

— Ти що, їсти сюди прийшов? — запитав Ілля. — Наливай…

***

Відділення поступово занурювалося у сон. У коридорі стояв морок. Світло відключили, і гасова лампа та дві свічки ледве вихоплювали з темряви кути стін та двері палат. Оксана з ліхтарем обходила останні палати. У сьомій уже спали. Вона зазирнула туди і збиралася вже виходити, коли з койки у кутку її покликали.

— Сестричко, скажи, нехай тазик принесуть, га? Мене щось нудить…

Це був Біленький, якого тиждень тому перевели з реанімації.

— Що сталося? — вона підійшла ближче.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Зараза
Зараза

Меня зовут Андрей Гагарин — позывной «Космос».Моя младшая сестра — журналистка, она верит в правду, сует нос в чужие дела и не знает, когда вовремя остановиться. Она пропала без вести во время командировки в Сьерра-Леоне, где в очередной раз вспыхнула какая-то эпидемия.Под видом помощника популярного блогера я пробрался на последний гуманитарный рейс МЧС, чтобы пройти путем сестры, найти ее и вернуть домой.Мне не привыкать участвовать в боевых спасательных операциях, а ковид или какая другая зараза меня не остановит, но я даже предположить не мог, что попаду в эпицентр самого настоящего зомбиапокалипсиса. А против меня будут не только зомби, но и обезумевшие мародеры, туземные колдуны и мощь огромной корпорации, скрывающей свои тайны.

Алексей Филиппов , Евгений Александрович Гарцевич , Наталья Александровна Пашова , Сергей Тютюнник , Софья Владимировна Рыбкина

Фантастика / Современная русская и зарубежная проза / Постапокалипсис / Социально-психологическая фантастика / Современная проза
Салихат
Салихат

Салихат живет в дагестанском селе, затерянном среди гор. Как и все молодые девушки, она мечтает о счастливом браке, основанном на взаимной любви и уважении. Но отец все решает за нее. Салихат против воли выдают замуж за вдовца Джамалутдина. Девушка попадает в незнакомый дом, где ее ждет новая жизнь со своими порядками и обязанностями. Ей предстоит угождать не только мужу, но и остальным домочадцам: требовательной тетке мужа, старшему пасынку и его капризной жене. Но больше всего Салихат пугает таинственное исчезновение первой жены Джамалутдина, красавицы Зехры… Новая жизнь представляется ей настоящим кошмаром, но что готовит ей будущее – еще предстоит узнать.«Это сага, написанная простым и наивным языком шестнадцатилетней девушки. Сага о том, что испокон веков объединяет всех женщин независимо от национальности, вероисповедания и возраста: о любви, семье и детях. А еще – об ожидании счастья, которое непременно придет. Нужно только верить, надеяться и ждать».Финалист национальной литературной премии «Рукопись года».

Наталья Владимировна Елецкая

Современная русская и зарубежная проза