Лікарня на відлюдді

— Учора вени собі порізав, увесь кровʼю стік. А вони побачили — почали рятувати. Вже зовсім трупом був… Кому воно потрібно? Навіщо це? Для чого його мучити? Вже би помер — усім було би легше, і йому також. А так невідомо, скільки це все тягтиметься. Сил немає більше…

І вона заплакала, відвернувшись до стіни.

***

Увечері Біленький помер.

Загальна картина виглядала вкрай абсурдно. Людина, яка змогла вижити, опинившись у чистому полі з пошкодженням двох магістральних артерій, за двадцять кілометрів від лікарні, спромоглася після цього померти від крововтрати, викликаної розтином дрібних вен, зробленим у самому хірургічному відділенні за якихось два кроки від операційної.

Усвідомлення цього викликало гнітюче враження.

***

Увійшовши до кімнати, Олег увімкнув телевізор, розкрив банку йогурту і, відламавши від батона порядний кусень, впав у крісло. За вікном час від часу чулося виття вітру. Він поклав їжу на столик і, відсунувши шторку, глянув униз. Надворі мело й сипало без перестану. Зима наче сказилася. Олег підіткав штору так, щоб вона не затуляла батарею, всівся на місце і відкусив від батона.

Задзвонив мобільний.

— Так!

— Олег Вікторович? «Швидка».

— Що там уже сталося? — не приховуючи незадоволення, запитав він.

— Ви за Медвідя сьогодні? В нас тут так записано…

— Начебто…

— Тут аварія. Трьох привезли. Один без свідомості, вже в реанімації. Двох до хірургії поклали, також у важкому стані.

— Цього тільки не вистачало, — пробурмотів Олег невідомо до кого. — Машини обидві на місці?

— А що з того? Вважайте, що один УАЗ. По такій погоді РАФик нікуди не пройде.

— Тоді везіть мене, і відразу ж за Беженаром та Голоюхом. Усіх давайте.

Скінчивши розмову, він набрав номер і, затиснувши телефон між вухом та плечем, почав скидати штани. Відповіли миттєво.

— Олю, це я.

— Привіт! Щось сталося?

— Сталося, — сказав він. — Аварія. Трьох привезли. Їду до лікарні.

— Шкода, — промовила вона. — І що?

— Залишайся, напевно, там, — запропонував він. — Це на всю ніч. А завтра зідзвонимося.

— Гаразд, — розчаровано відповіла Ольга, — а я вже налаштувалася їхати…

— Що поробиш… — Олег уже застібав інші штани. — Я навіть не зможу тебе зустріти.

— Ну, гаразд, — сказала вона. — Удачі тобі.

— Дякую. До завтра.

Вимкнувши телефон, Олег поклав його на полицю і, вдягаючи светр, швидше почав рухати щелепами.

***

До реанімації він піднявся вдягнутим, просто з вулиці, не заходячи до хірургії. Шапка та плечі були засипані снігом, і він струсив його, затримавшись у дверях. В ординаторській сиділи Щур зі Світланою Сергіївною. Обоє виглядали стурбованими.

— Ну, що там? — похмуро запитав Олег.

— Нічого доброго, — відповів Щур. — У комі. Двадцять чотири роки, не наш, із транзитної машини. Перекинулися на іномарці. Он його знімки черепа.

Олег узяв знімки у рамках і проглянув на негатоскопі.

— Начебто нічого… Переломів не бачу. А що скаже незрівнянна Світлана?

— Не підлизуйтеся, Олег Вікторович, — невесело промовила жінка. — Також нічого доброго. Симптоматика гематоми. До того ж, виражена. Оперувати потрібно.

— Нейрохірургам дзвонили? — запитав Олег.

— Що з того? — Щур витяг із пачки цигарку. — Виїзду з міста немає. Усе перемело. Санавіація не приїде, у всякому разі, до ранку. Так що…

— Оперувати потрібно вже, — сказала Ланько. — Починаються порушення дихання.

— Весело…

— В хірургії був? — запитав Щур.

— Коли? Щойно приїхав — і зразу ж до вас.

— Я вже дивився тих двох, — продовжував «ощасливлювати» хірурга Щур. — Один — травма живота, очевидно, внутрішня кровотеча. Також доведеться оперувати. В іншого щось із ногою.

— Весело… — повторив Олег. — Ну що ж… Дівчата помиються хвилин за десять. Я гляну тих двох, і можемо брати гематому. Доведеться самим.

— Із ким будеш?

— Уже всіх викликав, — відповів Олег. — Голоюха і Беженара. Шеф ще вчора на весілля поїхав, ти знаєш.

***

Зі своєї ординаторської Олег вийшов, на ходу застібаючи халат. Сестра вискочила з маніпуляційної до палати, перебігаючи йому дорогу. Він повернув за нею. Молодий хлопець стогнав на койці, тримаючись рукою за живіт. Був весь блідий, часто дихав. Обличчя хворого вкривалося холодним потом.

— Який тиск? — запитав Олег, сідаючи поруч із ним і пробуючи пульс.

— Сто на пʼятдесят, — відповіла Марійка, приєднуючи нову систему.

До палати увійшла Надя.

— Олег Вікторович, що буде?

— Усе зараз буде, — похмуро пробурмотів він, обстежуючи живіт хворого. — Значить, так… Дзвони бігом до Віри, нехай швидко дістається сюди, своїм ходом — їй недалеко. Буде трепанація черепа і лапаротомія, одночасно двома бригадами. Готуй інструменти. Пилка Джиглі є у вас?

— Є, весь набір для трепанації.

— Розчини у заначці?

— Два фурациліну і один новокаїн, усе по чотириста.

— Мало, — сказав Олег. — Посилай бігом санітарку до чергового кіоску, нехай бере чотири фурациліну, перекис і два новокаїну. Під мою відповідальність. Завтра розрахуємося. І відразу мийся.

Він підвівся виходити:

— Машо, що ти йому капала?

— Банку Рінгера. Це вже друга — фізрозчин.