Лікарня на відлюдді

— Оперуємо череп і живіт одночасно, — відповів Олег.

— Хе! — Щур навіть посміхнувся. — А ти що, здатний дві операції одночасно?

— Здатний, чи ні, а доведеться.

— Молодець, — похвалив Щур. — А от я два наркози нараз не вмію, ти вже вибач.

— Колеги, жарти в сторону, — сказав Олег. — Оперувати потрібно обох. Жоден з них, наскільки я розумію, без операції дві години не протягне. Так що вибирати не доводиться. Інтубуй обох по черзі, а далі один наркоз нехай Наталя веде. А ти виклич собі другу анестезистку. Ну що, мені тебе вчити? Санавіації не буде, всі знають?

Голоюх із Беженаром лише кивнули.

— Нас троє, — продовжував Олег. — На дві бригади ніяк не розділимося — операції серйозні. Тому пропоную так: ви, Валентине Івановичу, викличте собі Ліду і оперуйте з нею в ургентній операційній гематому. Вона… — Олег на мить завагався. — Тут?

— У мене, — спокійно відповів Беженар.

— Прекрасно. Ви, звичайно, бували на таких операціях?

— Сам не робив, брехати не буду, — сказав Беженар. — Але з нейрохірургами періодично «мився», якщо таке траплялося.

— Отже, впораєтеся. Будуть труднощі — я до вас підійду, хоча сам, чесно кажучи, також гематом не оперував. Нічого не поробиш — доведеться. Хоча, загалом, операція не хтозна-яка, мусить зробити кожен хірург. Правда ж? Впораємося. А ми з Тарасом оперуємо живіт у плановій. Разом із Лідою нехай везуть і Савчука. Можливо, нам із Тарасом зайві руки знадобляться. Може, кров переливати доведеться. А ні — то буде на підхваті — нема чого сачкувати, коли таке робиться. Та й за Якимцевою ногою пригляне. Ну що, є інші думки?

— А що в животі? — запитав Беженар.

— Я гадаю, розрив печінки або селезінка полетіла. Принаймні симптоми кровотечі очевидні.

Усі мовчки переглянулися.

— Усе, — сказав Олег, — нехай беруть хворих. І ви мийтеся. Я тільки до другої забіжу — і до вас.

***

Якимець напівсидів на ліжку, продовжуючи тримати лід на голові. Побачивши Олега, приятель засовався і прихилився до лікаря.

— Як нога?

— Так само…

Олег торкнувся його стопи.

— Нічого, не холодна, скажемо так… Кажи, тільки швидко.

— Олежку, слухай… — затинаючись заговорив Якимець, — я тут не випадково. Розумієш… Уся ця херня, сни і все таке — це… Словом, я вигадав…

— Ні хріна собі… — Олег здивовано зсунув ковпака на потилицю. — Хоча, ти знаєш, деякі підозри в мене були, десь на підсвідомому рівні. Надто нереально, надумано виглядали оці твої проблеми… Тобі що, жити нудно?

— Не перебивай, — попросив Якимець. — Мені потрібно було затягти тебе сюди, щоб ти для мене розвідав інформацію.

— Про чоловіка з бородавками, — сказав Олег, не приховуючи злості та обурення.

— Так. Усе це дуже серйозно. Ти гадаєш, ми самі перекинулися? Це… назвемо так, конкуренти. Джипом нас зрізали. Чорний, не машина — танк. Вони також за ним полюють. Ми везли вашого завгоспа, він був у нас у машині…

— Як це — везли? Навіщо?

— Не перебивай! Вони скинули нас із дороги, забрали його і поїхали. Зараз він у них заговорить, цей піонер-герой. Не сумнівайся, заговорить. Можливо, вже заговорив. І тоді вони зараз будуть тут.

— Тут?! Для чого?

— Їх потрібно випередити. У вас тут є підвал під корпусом? Якийсь підвал для цивільної оборони… Ну…

— Є… — очманіло промовив Олег. — І що?

— Ти повинен зараз піти туди…

— Та він зачинений! — зірвався Олег. — І взагалі, який підвал? Ти що, зовсім дурний? На мені дві операції висить! Двоє хворих у критичному стані!

— Це ти дурний! Зараз тут буде кодло відморозків з пушками!

— Я вже в операційній! — Олег підвівся. — Але до ментури зателефонувати встигну. Мені ще тут твоїх конкурентів бракувало… Вже йду!

— Дурень! — заволав Якимець. — Ідіот! Там більше півмільйона баксів! Яка ментура!

— Де — півмільйона? — не зрозумів Олег.

— У підвалі вашому сраному! Олежко, не варʼюй! Я зараз тобі все поясню, ти встигнеш! Він же нам усе виклав!

До палати зазирнула Люся — операційна санітарка:

— Олег Вікторович, митися! Вас кличуть. У того, з кровотечею, тиск падає.

Олег смикнувся з палати.

— Олег!!! Заче…

— Щоб ти згорів зі своїми справами, — кинув хірург через плече, розстібаючи на ходу халат. — Марійко! Чуєш мене?! Міліцію виклич! — промовляючи це, він вже зникав в операційній.

***

Борсаючись по саме «черево» у снігу, до хірургічного корпуса підʼїхав «подарунок президента». З нього вилізли Ліда з Савчуком і побігли до входу. Їм вже змалювали ситуацію в загальних рисах, і обоє розуміли, що час не терпить. Пробуксувавши обома мостами, УАЗ таки зсунувся з місця і поповз до відділення «швидкої».

***

В операційній ритмічно гудів наркозний апарат. Щур уже заінтубував хворого і закінчував останні свої маніпуляції. Голова хлопця була виголена під нуль, з рота його стирчала інтубаційна трубка. У вену переливався розчин, поруч клопоталася інша викликана анестезистка. Беженар із Лідою, вже стерильні, сиділи на підвіконні, склавши руки в рукавицях на грудях. Віра, операційна сестра, закінчувала приготування на своєму столику, вже готова підʼїхати до хворого. У кутках операційної стояли два увімкнених електрокаміни.

— Ти, головне, не переживай, — казав Беженар, — усе буде гаразд, побачиш.