Лікарня на відлюдді

— Реополіглюкін став. На, — він простяг їй ключа, — в Медвідя в кабінеті на загашнику. Там дві банки стоять — бери обидві. Третій хворий де?

— У другій палаті, — сказала сестра, виходячи.

Заклавши руки до кишень халата, Олег посунув у другу.

Дебелий чоловʼяга лежав на койці головою до лікаря. Одна нога хворого була вкрита ковдрою, друга лежала розкритою. На голові він тримав холодну грілку.

— Добрий вечір, — автоматично промовив Олег, присуваючи стільчик і сідаючи біля його ліжка. — Що вас тур…

Слово застрягло у нього в горлі. Це був Володя Якимець.

***

Це дійсно був він. Роззявивши рота від несподіванки, Олег упізнавав у пацієнті того, кому був зобовʼязаний усією Тачанівською епопеєю.

— Володю?!

— М-м-м… — тільки й простогнав той, виглядаючи з-під грілки.

— А що ти тут робиш?! Ти ж в Австрії! Ми ж із тобою кілька днів тому говорили? Ти ж казав, що їдеш!

— Так уже вийшло… — пробурмотів той. — У мене з ногою щось…

— Що саме? Розповідай, тільки швидко. Там із твоїми друзями справи погані.

— Коли ми перекинулися, — почав Якимець, — я відчув удар от сюди, в стегно, та в голову. Якийсь момент погано памʼятаю. Потім сам виліз. Ігор зразу відрубався. А Толян був у свідомості, але сам не міг іти. Я поки зупинив якогось мужика на санях…

— Чекай, то ти ставав на ногу? — не зрозумів Олег.

— Навіть ішов спочатку. Але якось погано її відчував. Там наче щось зайве. А зараз починає сильно боліти, і не там, де вдарився, а внизу. Пальці пече сильно…

Олег помацав долонею його ногу на всіх рівнях, потім почав шукати пульс на стопі.

— А ти можеш нею рухати?

Якимець із зусиллям пересунув ногу на койці.

— Стопу відчуваю погано, і болить сильніше…

До палати увійшла Марійка, простягаючи знімок у рамці:

— Щойно принесли.

Олег глянув його «на лампочку» і, поклавши на стільчик, знову взявся до ноги.

— Що там? — тривожно запитав Якимець.

— Схоже, розрив стегнової артерії.

— То перелому немає? — зрадів той.

— Це гірше, ніж перелом.

— Як це?

— Розрив кровоносної судини, яка живить усю ногу. Спробуй сам рукою — вона холодніша, ніж здорова.

— І що?

Олег мовчки тер підборіддя.

— І що?! — мало не заволав Якимець. — Ти ж не хочеш сказати… О, Господи… Ні!

— Чого ти вищиш? — зі злістю у голосі запитав Олег. — Поки що питання про ампутацію не ставиться.

— То роби щось! — продовжував галасувати той.

— Що — роби? Я навіть поки не знаю напевне, що з нею. Те, що я сказав, — припущення. У будь-якому разі йдеться про якесь гостре порушення артеріального кровотоку в нозі. Тут потрібен судинний хірург.

— То викликай!

— Звідки? Усі дороги заметені. Ми вже нейрохірурга викликали — марно. Ніхто не приїде, принаймні до ранку. А ти припини істерику. Поки що будемо спостерігати. Я гадаю, розрив не повний. Пульсу не чути, але нога не зовсім холодна, отже, якесь живлення все-таки отримує. Можливо, в перспективі артерію доведеться відновлювати. Буде видно…

Олег дивився на Якимця невидющими очима і верз, сам не розуміючи, що. Думки плуталися. Усе, що завгодно, він міг уявити собі, збираючись до Тачанова з дурної забаганки того, хто зараз лежав на койці. Що він псих. Що вигадав байку про сон, переслідуючи якусь іншу мету. Навіть про містичний звʼязок подій у Тачанові з Якимцевими сновидіннями іноді закрадалася думка. Не уявлялося лише одне — що сам він за кілька місяців власноруч відтинатиме ногу Якимцеві у Тачанівській лікарні. Оце вже не приходило навіть у найхворобливіших мареннях.

Лікар дивився на бліду і холодну ногу, реально розуміючи, що невдовзі це станеться. Зараз ще існував примарний шанс врятувати її. Навіть без спеціального обладнання. Навіть не маючи досвіду таких операцій. Якийсь шанс залишався. За кілька годин його вже не буде. А в реанімації лежали двоє травмованих, життя яких висіло на волосинці. Вони й заберуть цих кілька годин.

Очевидно, це була доля.

До палати увійшли Голоюх із Беженаром. Обидва були стурбованими.

— Хворих дивилися? — запитав Олег.

— Закон підлості, — сказав Голоюх.

— Ну, чому? — цілком серйозно заперечив Беженар. — Можна сприймати, як передноворічні подарунки…

— Ти уявляєш, що було б, якби і ти поїхав? — не вгавав Тарас. — Я би тут загнувся…

— Але ж не поїхав… — сказав Олег.

До палати увірвався Щур:

— У мене готовність номер один. Наталя вже в операційній. Беремо хворого.

— Хворих, — виправив Олег. — Ідемо в ординаторську говорити.

— Олег! — підхопився на ліжку Якимець. — Ти куди? Зачекай!

Колеги здивовано вирячилися на хворого.

— Заспокойся, — попросив його Олег. — Зараз тобі поставлять крапельницю. Поки що більше нічого робити не потрібно. Твої друзі у важкому стані, йдемо їх оперувати.

— Олег!!! — той мало не скочив за ними. — Мені потрібно поговорити з тобою.

— Ніколи говорити. Після операції.

— Ні, зараз! Олег, я тебе прошу! Зайди до мене, конфіденційно. Два слова! Ну, будь ласка!

— Добре, — промовив той.

— Він що, знає тебе? — здивувався Голоюх.

— Трохи знайомі, — відповів Олег, пропускаючи всіх до ординаторської.

— То я не зрозумів, — відразу почав Щур, — кого ми оперуємо?

Він щось запідозрив і тепер мав без перебільшення прибитий вигляд.