Читаем Лікарня на відлюдді полностью

— Оце я розумію — машина… — продовжував гугнявити собі під ніс шофер. — Куди проти такого танка? У нього движок, як чотири наших. А колеса… Нам би таку… Ох, я б круто їхав!

— А ти чотири дірки в рулі просверли і давай отак, — Полиняк показав пальцями дві «кози», — також буде круто.

Усі троє засміялися.

***

— Ти не поспішай, потихеньку… — говорив Беженар, — відкладаючи промоклий тампон. — Ось так, притримуй мені, й усе. Давай, Віро, фурацилін. Миємо.

— Це що? Оце все — згустки? — допитувалася Ліда.

— Аякже, — пояснював лікар, вимиваючи їх з тканини мозку струменем розчину. — Вони й тиснуть на мозкову речовину. Череп же не гумовий, не розтягується. Он яка порожнина утворилася…

— Бачу.

— Валентине Івановичу, відкривати ще фурацилін? — запитала Віра.

— Та ні, напевно, вистачить. Давай серветки з перекисом. Ох, зашипить зараз… Ну ось, Лідочко, а ти переживала…

***

У плановій операційній ситуація була більш напруженою.

— От, зараза… А я думаю — звідки воно ще кровить? — дивувався Олег. — А тут ще й селезінка полетіла…

— А може, стара кров підтікає? — висловив надію Голоюх.

— Та яка там стара? Дивись!

— І не дістанешся туди відразу… — бурмотів Тарас, намагаючись допомогти оперуючому здійснити доступ до селезінки.

— Ось так, добре…

— А печінку що, кидаємо? — запитав Голоюх.

— З неї вже не кровить. Заберемо селезінку, тоді її дошиємо. Наталю! Хворий встає! Додавай чогось, бо нам так незручно.

Наталя притьмом побігла до ургентної і повернулася зі своїм лікарем. Хворий на той час почав помітно рухати кистю однієї руки і ногою, фіксованою до столу. На жаргоні хірургів це називалося саме так, хоча до вставання насправді було далеко.

— Тіопентал вводь, десять, — сказав Щур, визначаючи пульс на ліктьовому згині руки хворого. — Що у вас там?

— Селезінку забираємо… — прокректав Олег, накладаючи затискачі глибоко в животі так, що назовні стирчали лише браний. — Який тиск?

— Сто на пʼятдесят.

— Можна миритися, — прокоментував Голоюх.

***

А тим часом Якимець сидів у своїй палаті на ліжку, тримаючись обома руками за ногу. Обличчя його було червоним та збудженим.

— Ну що, ти мені допоможеш? — запитував він у Савчука. — Там зараз… Ну, ти ж зрозумів — завтра буде пізно. На!

Він зробив спробу дістатися до вішака, що стояв у куті палати, але нічого не вийшло. Обличчя хворого при цьому скривилося, і він застогнав.

— Та дай же мені куртку! — сказав Якимець.

Вираз обличчя Петра Петровича важко було оцінити. Там проглядали і якась недовіра, і переляк, і водночас спрага дії та неабиякий азарт. Його наче поступово захоплювала якась авантюрна ідея.

— А навіщо? — допитувався він. — Навіщо це? І звідки воно тут взялося?

— Ніколи теревені розводити, — відрубав Якимець, запихаючи руку до кишені куртки. — На ось…

Він вигріб доларові папірці й тицьнув Савчукові:

— На, це все, що є в кишені. Немає більше! Решта у машині, в бардачку. Та чорт із ним! Усе, це задаток. Щойно по мене приїдуть — зразу ж віддаю тобі триста баксів. Слово честі! Все. Ну, давай, доктор! Ну, чого ж ти стоїш?

Савчук очманіло розглядав зіжмакані папірці, потім повільно запхав їх до кишені.

— А точно не надуриш? — запитав він. — Точно віддаси?

— Та точно! Куди ж я подінуся? Ну, пішов, давай…

— А як же я… — знову почав Петро Петрович, зробивши кілька кроків до дверей і знову зупиняючись.

— Та яка, на хер, різниця — як? — мало не заволав Якимець. — Будь-як! Молотка візьми!

— А де ж я візьму зараз молотка?

— Як де? Ти ж трахматолог! Ви кістки чим ламаєте? Давай, дуй, дорогий…

І Савчук нерішуче зачинив двері палати з того боку. Він ішов, поступово прискорюючи крок, але покинути відділення йому не дали — зупинила Оксана.

— Лікарю, це з міліції телефонують. Хочуть когось із лікарів.

Думаючи про своє, Петро Петрович якось цікаво, зиґзаґами підійшов до столу і взяв трубку.

***

У «діжурці» вирувало життя. Капітан, накинувши формову зимову куртку поверх кітеля, сидів за столом, притискаючи до вуха слухавку.

— Еге… — невдоволено бурмотів він, — так це третій, той, що у свідомості? Так? Уже беруть в операційну? Отже, ми не встигнемо з ним поговорити? Ну, гаразд, завтра. А він не казав про обставини аварії? З ким зіткнулися і так далі… Не памʼятає? А… Струс мозку… Зараз, хоч діагноз запишу…

Він взяв ручку, що лежала на журналі з кросвордами, і почав писати на аркуші паперу.

— Гаразд. Ми підʼїдемо. А з ким я говорив? Савчук? Дякую. Капітан Панчишин. Усього найкращого.

Міліціонер поклав трубку. Збоку на столі буркотів щось транзистор, на нього зараз ніхто не звертав уваги. Двері райвідділу міліції були зачинені, а на клямку з внутрішнього боку накинули колодку. Сержант із кобурою на поясі увійшов до «діжурки» і поставив на стіл дві чашки паруючого чаю.

— Візьміть, Петровичу, приєднуйтеся. Бо так і задубіти тут можна.

— Дякую, — сказав той, здригаючись. — А чогось міцнішого немає?

— Немає, — відповів сержант. — Полиняк із тої аварії вертатиметься, казав, що прихопить.

— А що там — далі мете?

— Ага, повний завал…

Перейти на страницу:

Похожие книги

Зараза
Зараза

Меня зовут Андрей Гагарин — позывной «Космос».Моя младшая сестра — журналистка, она верит в правду, сует нос в чужие дела и не знает, когда вовремя остановиться. Она пропала без вести во время командировки в Сьерра-Леоне, где в очередной раз вспыхнула какая-то эпидемия.Под видом помощника популярного блогера я пробрался на последний гуманитарный рейс МЧС, чтобы пройти путем сестры, найти ее и вернуть домой.Мне не привыкать участвовать в боевых спасательных операциях, а ковид или какая другая зараза меня не остановит, но я даже предположить не мог, что попаду в эпицентр самого настоящего зомбиапокалипсиса. А против меня будут не только зомби, но и обезумевшие мародеры, туземные колдуны и мощь огромной корпорации, скрывающей свои тайны.

Алексей Филиппов , Евгений Александрович Гарцевич , Наталья Александровна Пашова , Сергей Тютюнник , Софья Владимировна Рыбкина

Фантастика / Современная русская и зарубежная проза / Постапокалипсис / Социально-психологическая фантастика / Современная проза
Салихат
Салихат

Салихат живет в дагестанском селе, затерянном среди гор. Как и все молодые девушки, она мечтает о счастливом браке, основанном на взаимной любви и уважении. Но отец все решает за нее. Салихат против воли выдают замуж за вдовца Джамалутдина. Девушка попадает в незнакомый дом, где ее ждет новая жизнь со своими порядками и обязанностями. Ей предстоит угождать не только мужу, но и остальным домочадцам: требовательной тетке мужа, старшему пасынку и его капризной жене. Но больше всего Салихат пугает таинственное исчезновение первой жены Джамалутдина, красавицы Зехры… Новая жизнь представляется ей настоящим кошмаром, но что готовит ей будущее – еще предстоит узнать.«Это сага, написанная простым и наивным языком шестнадцатилетней девушки. Сага о том, что испокон веков объединяет всех женщин независимо от национальности, вероисповедания и возраста: о любви, семье и детях. А еще – об ожидании счастья, которое непременно придет. Нужно только верить, надеяться и ждать».Финалист национальной литературной премии «Рукопись года».

Наталья Владимировна Елецкая

Современная русская и зарубежная проза