Читаем Лікарня на відлюдді полностью

— Не знаю, — відповів той. — Те, що ти замислив, я точно не зроблю. А чи ти зможеш — тобі краще знати. Я наприклад, слабко уявляю. Великі сумніви. Може, краще так, як надійніше? Ти уявляєш, який струмінь звідти валитиме? Не менший, як тоді з серця. І пальцем не заткаєш. Раз пощастило — це не означає, що і вдруге так станеться.

— Дійсно, — підтримав Беженар. — Більше того, у таких умовах саму ампутацію зробити — також не раз плюнути. Навіть якщо одразу на неї налаштовуватися. Технічно важко. У мене навіть така ідея зʼявилася — а якщо його зараз узагалі не оперувати? Гангрена ще не почалася. Днів зо два можна тягнути. Завтра розгребуть дорогу, приїде судинний, з інструментами і рештою… Га? А може, й взагалі до обласної забере.

— Завтра судинний цю ногу вже не врятує, — промовив Олег. — Завтра вже буде пізно.

— Згоден, — кивнув головою Беженар. — Нозі ми підписуємо вирок. Проте збільшуємо шанси самого хворого — і притому істотно. А зараз, якщо вліземо, сильно ризикуємо.

Тиша запанувала лише на кілька секунд.

— Гаразд, — промовив Олег. — Оперувати будемо. Це однозначно. І у мене є ідея. Операцію почнемо з лапаротомії.

— Навіть так? — здивувався Тарас.

— Зайдемо у живіт, — продовжував Женатий, — вийдемо там на здухвинну артерію, і один із нас до кінця операції лишиться там. Якщо почне кровити на нозі — просто перетисне артерію пальцем — і все. Це буде наша страховка, щоб не втратити хворого. Гадаю, зайва дірка у животі — це в даному випадку дрібниці. А ми троє оперуємо на нозі. Спробуємо. Не вдасться — то ампутуємо. Все-таки шанс ногу врятувати, ще не пізно.

— Оригінальна ідея… — пробурмотів Беженар. — І теоретично підлягає виконанню…

— Ти у животі лишишся, — Олег подивився на Голоюха. — А ми з Валентином Івановичем на нозі попрацюємо, він регулярно у гематомах оперує. Ліда гачки потримає.

— На який час розраховувати? — обізвався нарешті Щур, який слухав усе це мовчки.

— Спитай щось легше, — відповів Олег.

— І так завжди… — простогнав той. — Давай, Наталю, ардуан. Уперед, обробляйтеся.

***

Чорний джип заїхав на територію лікарні і зробив поворот на девʼяносто градусів біля хірургічного корпусу, де ще кілька годин тому висаджував Ліду та Савчука «подарунок президента». А потім масивний автомобіль поповз по неторканому сніговому покриву, що сягав вище його бампера. Навіть такій пристосованій машині було важко. Соваючись задом із боку на бік, джип завернув за кут ЛОР-корпусу в напрямку моргу і зник у темряві.

***

Напруга в операційній зростала. Усе робилося практично мовчки. Голоюх стояв трохи зігнутий та боком, оскільки відсунувся від столу, наскільки міг, щоб не заважати іншим оперуючим. Одна рука його була запхана глибоко у живіт хворого через рану, обкладену стерильною білизною. Пальці торкалися навпомацки судини завтовшки як його власний палець, відчуваючи її тугі ритмічні напружені поштовхи, щоб у будь-який момент натиснути на неї.

— У тебе все гаразд? — Олег повернув голову до Щура.

— Повний порядок.

— Який тиск?

— Сто тридцять на вісімдесят.

— Зараз фугоне…

— Олег Вікторович, за фасцію потрібно зайти, — промовив Беженар. — Ось фасція. Може, під нею?

— Господи, як розігнало… — бурмотів Олег.

— Я попереджав…

— Ножиці! — Олег простяг руку операційній сестрі. — Тарасику, ти тримаєш?

— Палець на артерії, — відповів той.

Дзенькали інструменти. На якийсь час запанувала мовчанка.

— Стоп, — несподівано промовив Олег. — Ось же вона. Все, як належить, зі стегнового каналу. Ось вена поруч. Ми на ній уже пʼять хвилин сидимо.

— Дійсно, — погодився Беженар. — От тільки пульсу не чути. Чому вона не пульсує?

— Чорт зна що… — погодився Олег. — Нічого не розумію. Якби розрив судини був нижче, то тут вона мала би пульсувати.

— Може, вище? — озвався Голоюх.

— Де — вище? — не зрозумів Олег. — Я зараз із тобою за палець поздоровкаюся, за той, яким ти тримаєш. Е-е, друже! А ти, часом, не перетис її?

— Ні, тільки торкаюся.

— І що?

— Бухає, як ненормальна.

— А за кілька сантиметрів вже не бухає… — констатував Олег. — І розриву не видно. Що за чортівня? Тромб?

— Напевно, тромб, — погодився Беженар. — Я мав із таким справу. Буває, при травмах рветься лише внутрішня оболонка артерії, і тоді на цьому місці починає утворюватися згусток. У мене раз таке було при вивиху плеча. Кликав судинного хірурга і видаляли з ним тромб із плечової артерії. Довжелезний, наче хробак, а завтовшки як ціла судина.

— А гематома в нашому випадку, — закінчив його думку Олег, — виходить, сама по собі — від розриву якоїсь дрібної артеріальної гілки.

— Очевидно, так, — кивнув Беженар. — Удар саме сюди й прийшовся.

— Як він нас намахав! — обурився Олег.

— Просто кинув… бізнесмен цей… — уточнив Тарас.

— Отже, що ми робимо? Я не розумію! — знову взявся до хірургів Щур, вловивши зміну атмосфери. — Хворий, між іншим, під наркозом, може, ви забули?

— Артерію потрібно розкривати, — сказав Олег. — Віра ще тут? Віро!

— Чого ви кричите, доктор? — Віра зазирнула до операційної. — Я вже майже заснула…

— Вірцю, бери ключа від шефового кабінету, там стоїть коробка з гуманітаркою. Тягни сюди. Бігом!

Перейти на страницу:

Похожие книги

Зараза
Зараза

Меня зовут Андрей Гагарин — позывной «Космос».Моя младшая сестра — журналистка, она верит в правду, сует нос в чужие дела и не знает, когда вовремя остановиться. Она пропала без вести во время командировки в Сьерра-Леоне, где в очередной раз вспыхнула какая-то эпидемия.Под видом помощника популярного блогера я пробрался на последний гуманитарный рейс МЧС, чтобы пройти путем сестры, найти ее и вернуть домой.Мне не привыкать участвовать в боевых спасательных операциях, а ковид или какая другая зараза меня не остановит, но я даже предположить не мог, что попаду в эпицентр самого настоящего зомбиапокалипсиса. А против меня будут не только зомби, но и обезумевшие мародеры, туземные колдуны и мощь огромной корпорации, скрывающей свои тайны.

Алексей Филиппов , Евгений Александрович Гарцевич , Наталья Александровна Пашова , Сергей Тютюнник , Софья Владимировна Рыбкина

Фантастика / Современная русская и зарубежная проза / Постапокалипсис / Социально-психологическая фантастика / Современная проза
Салихат
Салихат

Салихат живет в дагестанском селе, затерянном среди гор. Как и все молодые девушки, она мечтает о счастливом браке, основанном на взаимной любви и уважении. Но отец все решает за нее. Салихат против воли выдают замуж за вдовца Джамалутдина. Девушка попадает в незнакомый дом, где ее ждет новая жизнь со своими порядками и обязанностями. Ей предстоит угождать не только мужу, но и остальным домочадцам: требовательной тетке мужа, старшему пасынку и его капризной жене. Но больше всего Салихат пугает таинственное исчезновение первой жены Джамалутдина, красавицы Зехры… Новая жизнь представляется ей настоящим кошмаром, но что готовит ей будущее – еще предстоит узнать.«Это сага, написанная простым и наивным языком шестнадцатилетней девушки. Сага о том, что испокон веков объединяет всех женщин независимо от национальности, вероисповедания и возраста: о любви, семье и детях. А еще – об ожидании счастья, которое непременно придет. Нужно только верить, надеяться и ждать».Финалист национальной литературной премии «Рукопись года».

Наталья Владимировна Елецкая

Современная русская и зарубежная проза