Читаем Лікарня на відлюдді полностью

Чорний джип, розкидаючи снігову пилюку, на всіх парах пер до виїзду з території лікарні. Вишиваючи задом, ГАЗик ішов йому напереріз і, схоже, встигав. Вони зустрілися біля воріт. Масивна чорна машинерія штовхнула блискучим бампером схожого на козла ГАЗика, від чого той крутнувся і вилетів задом на снігову кучугуру, мало не перекинувшись, і застряг намертво. А джип, набираючи швидкість, пішов вуличками сплячого містечка.

***

Вони сиділи в ординаторській мовчки, змучено схиливши голови. Беженар глянув на годинника і похитав головою. Очі його були червоні, вирячені. Він зморщував лоба, похитуючи головою, наче щось згадуючи. Ліда сиділа збоку біля його ж столу, підперши руками голову і заплющивши очі. Голоюх підклав подушку собі під спину, відкинувся на тахті, тримаючи у руці скручений із паперу кульочок для попелу, і блаженно затягувався цигаркою. Олег, увійшовши до ординаторської, підійшов до крана і жадібно напився з кухля, потім сполоснув його та поставив на місце.

— Що там? — запитав Беженар.

— Із міліції дзвонили, питали про наших хворих.

— А ти не питав, що за перестрілка була?

— Питав. Сказали, що все гаразд і нічого страшного.

— А зі «швидкої» казали, що менти за кимось по території гнали, — промовив Голоюх. — Їм там було краще видно. Міліцію так засандалили, що ГАЗика свого ледве витягли. Треба думати, і стрілянина з цим була повʼязана. Ні, ну це абзац! Італія! Палермо! Як у кіно про комісара Катані! У вас у Харкові такого, напевно, й не буває.

— Іноді буває.

— А в нас уперше.

— Завтра все знатимемо, — припустив Беженар. — У нас це наступного дня проходить по «циганському радіо» в усіх подробицях.

— Ну, гаразд, — промовив Олег. — Якщо після цієї стрілянини досі нікого не привезли, то треба думати — ніхто ні в кого не влучив. Розлазимося, так? Я, чесно кажучи, ледве живий.

— Я також, — погодилася Ліда.

— А я нічого, — несподівано весело промовив Тарас. — Наче друге дихання зʼявилося. Я б навіть зараз який-небудь апендицит із задоволенням зробив…

— Сплюнь, Тарасику, — з докором пробурмотів Беженар, — бо дійсно накаркаєш.

— «Швидку» викликав? — запитав Олег.

— Так, — відповів той, — «подарунок» уже пʼять хвилин під корпусом стоїть. Чекали, поки ти з ментами наговоришся.

Олег, похитуючись, скинув халат і витяг із шафи куртку.

— А Савчук, гад, ушився, — сказав Тарас, підводячись із канапи. — Ні, ви уявляєте? Ну, такого він ще не чудив — за всі рамки виходить. Напевно, вже десятий сон бачить.

— Завтра розберемося, — похмуро промовив Олег.

— Сьогодні, — виправив колегу Беженар, розсмикуючи штори. — Сьогодні…

За вікном уже світало.

Розділ X

Ледве не забуксувавши в кучугурі, Ілля припаркував машину біля засніженого газона, зачинив дверцята і, запхавши руки глибоко у кишені, пішов до входу. За його спиною, періодично буксуючи, проповз лікарняний тракторець, що розгрібав сніг. Обличчя Медвідя виглядало невиспаним та похмурим. Під очима проступили «мішки» — наслідок перебутого весілля та важкої дороги додому. Завідуючий вийшов на третій поверх, механічно привітавшись при цьому з кількома медсестрами і покрокував коридором хірургії, намацуючи на ходу вʼязку ключів у кишені. Попереду був цілий робочий день після двох, проведених у святкових розвагах.

Ключі завалилися на саме дно кишені. Насилу їх діставши, Ілля відімкнув замок і зробив крок до кабінету, думаючи про своє. «Гальма» його спрацювали автоматично, а нижня щелепа сама впала донизу, надаючи щойно зосередженому обличчю лікаря дурнуватого виразу. Столу, що мав би стояти просто перед ним, він не бачив. Одразу від порогу майже до стелі громадилася гора якогось іржавого брухту, у якому начебто розрізнялися частини… швейних машинок допотопного зразка. Очі зава кліпали, не в змозі сприйняти до кінця цю дивовижну метаморфозу. Ілля позадкував автоматично і рука його сама причинила двері. Так і стояв, «прибацано» кліпаючи очима, в коридорі перед дверима власного кабінету, коли почув за спиною:

— Доброго ранку, Ілля Петрович!

Це були медсестра і санітарка зміни, що відчергувала.

— Доброго… — розгублено промовив він. Потім очі Медвідя знову вперлися у двері, на яких висіла табличка:

ЗАВІДУЮЧИЙ

хірургічним відділенням

Тоді він нерішуче знову прочинив двері, напевно, сподіваючись на диво. Дива не сталося. Жахливі агрегати, що дійсно були схожі на швейні машинки, нікуди не зникли. Лікар увійшов, злякано озираючись і, простигши руку, несміливо торкнувся якогось металевого коліщатка. Воно було справжнім. А гора брухту видала загрозливий «грюк», і у ній щось посунулося. Боязко озираючись на неї, Медвідь вийшов із кабінету, наштовхнувшись при цьому на одвірок, закрив двері на ключ і понісся коридором до ординаторської. Там нікого не виявилося. Він зиркнув на годинник і, часто дихаючи, попрямував до сестринського посту.

— Доброго ранку, Ілля Петрович!

Після цієї божевільної ночі Маша виглядала явно несвіжою.

— Де всі? — похмуро запитав завідуючий.

— Хто — всі? — не зрозуміла вона.

— Лікарі, звичайно.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Зараза
Зараза

Меня зовут Андрей Гагарин — позывной «Космос».Моя младшая сестра — журналистка, она верит в правду, сует нос в чужие дела и не знает, когда вовремя остановиться. Она пропала без вести во время командировки в Сьерра-Леоне, где в очередной раз вспыхнула какая-то эпидемия.Под видом помощника популярного блогера я пробрался на последний гуманитарный рейс МЧС, чтобы пройти путем сестры, найти ее и вернуть домой.Мне не привыкать участвовать в боевых спасательных операциях, а ковид или какая другая зараза меня не остановит, но я даже предположить не мог, что попаду в эпицентр самого настоящего зомбиапокалипсиса. А против меня будут не только зомби, но и обезумевшие мародеры, туземные колдуны и мощь огромной корпорации, скрывающей свои тайны.

Алексей Филиппов , Евгений Александрович Гарцевич , Наталья Александровна Пашова , Сергей Тютюнник , Софья Владимировна Рыбкина

Фантастика / Современная русская и зарубежная проза / Постапокалипсис / Социально-психологическая фантастика / Современная проза
Салихат
Салихат

Салихат живет в дагестанском селе, затерянном среди гор. Как и все молодые девушки, она мечтает о счастливом браке, основанном на взаимной любви и уважении. Но отец все решает за нее. Салихат против воли выдают замуж за вдовца Джамалутдина. Девушка попадает в незнакомый дом, где ее ждет новая жизнь со своими порядками и обязанностями. Ей предстоит угождать не только мужу, но и остальным домочадцам: требовательной тетке мужа, старшему пасынку и его капризной жене. Но больше всего Салихат пугает таинственное исчезновение первой жены Джамалутдина, красавицы Зехры… Новая жизнь представляется ей настоящим кошмаром, но что готовит ей будущее – еще предстоит узнать.«Это сага, написанная простым и наивным языком шестнадцатилетней девушки. Сага о том, что испокон веков объединяет всех женщин независимо от национальности, вероисповедания и возраста: о любви, семье и детях. А еще – об ожидании счастья, которое непременно придет. Нужно только верить, надеяться и ждать».Финалист национальной литературной премии «Рукопись года».

Наталья Владимировна Елецкая

Современная русская и зарубежная проза