Читаем Лікарня на відлюдді полностью

— Німець, напевно, — припустив сержант. — Він тут постійно товчеться.

— А чому вночі?

— Привіз когось. Хворого…

— А чому туди? Що — одразу до моргу?

— Григоровичу! — несподівано вигукнув сержант. — А нас по дорозі чорний джип засліпив, памʼятаєте? Ну той, наче танк.

— Ану, ходімо, глянемо, — сказав капітан. — Слід один, чіткий. Назад він не виїжджав, там повинен стояти. Ваню, ти в машині чергуй, про всяк випадок. Якби щось — перекриєш виїзд.

І, залишивши сержанта у кабіні ГАЗика, вони рушили колією.

— Чекай, — несподівано спохопився Полиняк. — Я взагалі без нічого. Ваню, дай ствола, ти й так у машині сидітимеш.

— Глядіть, не загубіть, Григоровичу, — бурмотів той, витягаючи з кобури пістолет Макарова. — Снігу в пояс, не знайдемо.

— Не сци, — відповів Полиняк, — я тобі свого подарую.

***

Чоловік, який сидів у джипі, спочатку нерішуче, а потім доволі хутко витяг із кишені мобільник і набрав номер.

— Жане, — сказав він, — тут менти підгребли, на ГАЗику. Повилазили й стоять.

— Де стоять? — запитали з трубки.

— Там, біля корпусу. Стоять і базарять.

— Сиди спокійно, — відповіли йому, — тебе не побачать.

— Жане, а у вас що?

— Пусто, нічого.

— Як — пусто?

— Клянеться, сука, що пару днів тому все на місці було. Зараз я його…

— Сюди йдуть! — пошепки вереснув водій. — Жане, сюди поперли — всі троє! Падлою буду!

— Сиди, не смикайся! — просичав той. — Виходимо. Виїдемо за місто — я його, суку, сам кінчу…

***

Вони рухалися повільно по сліду широких коліс, запхавши руки до кишень. Попереду, кроків за сімдесят, розрізнявся низенький, але довгий корпус моргу. Ішли мовчки. Чорна тінь похмурої будівлі виростала перед ними.

— Стій. Ось він, — сказав Полиняк. — Гадом буду — під моргом став.

— Бачу, — відповів Панчишин. — Чого він приперся?

— Стій! — знову засичав даішник. — Це він! Той, що сліпив нас! Це не німець — у нього пошарпаний, а цей джип новий!

— От і штрафонеш його, — пробурмотів капітан.

— Та стій! — продовжував Полиняк. — Чого він тут? Може, трупа зробили?

— Еге… І одразу до моргу привезли…

Коли ж до машини залишилося кроків тридцять, почулися звуки чийогось борсання, приглушені голоси, стукнули двері будівлі, а потім і машини.

— Гей, стояти! Міліція! — вигукнув Панчишин.

Одночасно завівся мотор, і джип рвонув уперед. Але взяти з місця цю снігову перепону виявилося не під силу навіть йому. Мотор заревів знову, і джип смикнувся назад, власною колією. Двоє ментів лише встигли кинутися в різні боки просто у глибокий сніг. Але машина загальмувала і знову-таки рушила вперед, роблячи віраж і викидаючи з-під коліс хмари снігу. Панчишин вихопив пістолет і закричав, стріляючи у повітря. А джип пер, наче танк, за якихось тридцять кроків від них, повертаючи до виїзду з лікарняної території.

— По колесах бий! — кричав Полиняк, стріляючи з сержантського пістолета.

Несподівано задні дверцята машини відчинилися, і звідти вивалилося щось темне та велике. Насилу цілячись у темряві, міліція дружно лупила по машині. І цієї миті із джипа блиснуло і ляснув постріл, потім ще.

Обидва охоронці правопорядку впали у сніг і звідти продовжували стріляти по спалахах, що віддалялися з кожною секундою. А те, що випало з машини, зарухалося у снігу і несподівано стало на повний зріст.

— Не стріляйте! — волало воно, наближаючись, і знову падаючи у кучугури. — Хлопці, не стріляйте! Свій я… свій!

***

Беженар із Лідою накладали останні шви на рану на стегні хворого. Голоюх вже обрізав нитки на щойно зашитій рані живота, у якій більше години протримав власну руку. Олег поздирав із рук рукавиці й, обійшовши стіл, підняв простирадло, що закривало ступні хворого. Знявши з правої ноги Якимця бахилу, він торкнувся до його пальців, а потім і до ступні.

— Тепла… Ні, дійсно тепла!

— А що тут дивного? — незворушно промовив Беженар. — Чого б то їй тепер бути холодною?

— Давай свій фраксипарин із загашника, — сказав Олег, звертаючись до Щура.

— А хто віддаватиме? — продовжував той накручувати хірурга.

— Віддасть, не вимахуйся, — відповів Олег. — Він тобі десять фраксипаринів віддасть. Якщо ні — я сам поверну.

— Дивися мені… — на кінець операції Щур виглядав цілком задоволеним. — Іди, Наталю, принеси.

— Слухайте, а надворі якийсь салют! — несподівано сказала Віра, яка давно вже знову присіла до вікна.

— Дійсно, — погодився Беженар, глянувши у темряву, — до Нового року наче далекувато…

Тепер звуки пострілів чули вже всі.

— Та точно — стріляють чимось, — здивувалася Віра, — спалахи видно.

— Пацани дуріють, — припустила Надя. — Понапиваються і сходять з глузду. А зараз на базарі що завгодно можна купити — феєрверки всякі, ра…

— Ой! — Віра вилізла мало не на підвіконня. — Наша міліція кудись погнала! А ось іще машина! Туди, до виїзду!

Вона силкувалася зазирнути ще далі, та кут огляду з операційної не дозволяв цього.

Олег, залишивши у спокої ноги Якимця, і собі підійшов до вікна, вдивляючись у темряву. На стурбованому обличчі застиг вираз, наче він чогось не доробив. І це «щось», звісно, не стосувалося операції.

***

Перейти на страницу:

Похожие книги

Зараза
Зараза

Меня зовут Андрей Гагарин — позывной «Космос».Моя младшая сестра — журналистка, она верит в правду, сует нос в чужие дела и не знает, когда вовремя остановиться. Она пропала без вести во время командировки в Сьерра-Леоне, где в очередной раз вспыхнула какая-то эпидемия.Под видом помощника популярного блогера я пробрался на последний гуманитарный рейс МЧС, чтобы пройти путем сестры, найти ее и вернуть домой.Мне не привыкать участвовать в боевых спасательных операциях, а ковид или какая другая зараза меня не остановит, но я даже предположить не мог, что попаду в эпицентр самого настоящего зомбиапокалипсиса. А против меня будут не только зомби, но и обезумевшие мародеры, туземные колдуны и мощь огромной корпорации, скрывающей свои тайны.

Алексей Филиппов , Евгений Александрович Гарцевич , Наталья Александровна Пашова , Сергей Тютюнник , Софья Владимировна Рыбкина

Фантастика / Современная русская и зарубежная проза / Постапокалипсис / Социально-психологическая фантастика / Современная проза
Салихат
Салихат

Салихат живет в дагестанском селе, затерянном среди гор. Как и все молодые девушки, она мечтает о счастливом браке, основанном на взаимной любви и уважении. Но отец все решает за нее. Салихат против воли выдают замуж за вдовца Джамалутдина. Девушка попадает в незнакомый дом, где ее ждет новая жизнь со своими порядками и обязанностями. Ей предстоит угождать не только мужу, но и остальным домочадцам: требовательной тетке мужа, старшему пасынку и его капризной жене. Но больше всего Салихат пугает таинственное исчезновение первой жены Джамалутдина, красавицы Зехры… Новая жизнь представляется ей настоящим кошмаром, но что готовит ей будущее – еще предстоит узнать.«Это сага, написанная простым и наивным языком шестнадцатилетней девушки. Сага о том, что испокон веков объединяет всех женщин независимо от национальности, вероисповедания и возраста: о любви, семье и детях. А еще – об ожидании счастья, которое непременно придет. Нужно только верить, надеяться и ждать».Финалист национальной литературной премии «Рукопись года».

Наталья Владимировна Елецкая

Современная русская и зарубежная проза