Лікарня на відлюдді

— Не знаю… — нарешті витиснув із себе Голоюх. — Вони також увесь час біля мене були… В ургентній операційній… А я у плановій… А вони в ургентній… А потім усі разом.

Тарас подивився на шефа розгублено і розвів руками.

— А… що сталося? — вигляд у Беженара став ще більш серйозний.

— В Іллі Петровича кабінет розкурочили…

— Що — вкрали щось? — здивовано запитав Олег.

— Швидше навпаки…

— Як це?

— Завалили металобрухтом до стелі, — розгублено пояснив Голоюх. — Щось таке, наче… машинки…

— Як?! — не зрозумів Беженар. — Які ма…

— Досить! — обрубав Ілля. — Вони нічого не знають. Ти ж бачиш — вони ні хріна не врубаються! Я дізнаюся. Я дізнаюся, чиї це жарти, і тоді…

— Кабінет хламом завалений, — пояснював Тарас, поки Медвідь плювався на всі боки. — Якісь поламані швейні машинки… Абзац, я очі вивалив, як побачив… Майже до стелі…

— Коли… — задумливо промовив Беженар, наче сам факт наявності машинок у кабінеті завідуючого його не дивував. — Ми ж увечері дзвонили звідти до обласної… Не було нічого!

— А Віра вже на світанку бігала туди по зонда, — нагадав Олег. — Нічого не казала… Де би вона промовчала!

— Я зараз поставлю на вуха всю нічну зміну! — несподівано заволав Ілля. — Я зараз… Яка зараза могла це зробити?

— Ну… — філософськи протяг Беженар. — Якщо піти логічним шляхом…

— То що?

Усі несподівано замовкли.

— Досі, наскільки я памʼятаю, в усіх чудесах, що відбувалися у лікарні, завжди винен був… Савчук.

— Дійсно, — пробурмотів Тарас. — А памʼятаєте, він перед «артерією» кудись пропав?

***

Усі оберталися більш ніж здивовано, спостерігаючи, як повний склад хірургічної служби суне коридором поліклініки слідом за Медвідем. На обличчях лікарів при цьому були такі вирази, що не кожен наважився сказати делегації «добрий день». Більшість просто розступалися, даючи дорогу. Добігши до кінця коридору, делегація у повному складі завалила до хірургічного кабінету.

Савчук нахилився над умивальником, намиливши лице і хлюпаючи водою. На тапчані валялися куртка, светр і шапка. Уздрівши несподіваних гостей, він припинив водні процедури і, стогнучи, розігнувся, тримаючись мокрою рукою за поперек. Обличчя його висловлювало неабияке страждання. Знявши з гачка рушник, Петро Петрович витерся і, не дивлячись, гепнувся сідницями на тапчан, просто на власну шапку.

— Ну, кажи, Петрушо-чудотворець, — майже ласкаво попросив Беженар, — що все це означає?

Рушник сповз із обличчя лікаря, і Савчук несподівано оптимістично, хоч і з деякою образою, заявив:

— Ще «дякую» мені скажете… Нічого…

— Ми колись зберемося всі, — набирав люті Ілля, — і скажемо тобі таке дякую, що…

— От, чорт… — несподівано вихопилося в Олега. — Здається, я починаю доганяти…

Усі миттєво повернулися до нього.

— Здається, починати потрібно не з Петра Петровича. А з мого хворого. Того, який Якимець…

Олег повернувся і, не звертаючи ні на кого уваги, вийшов із кабінету. Уся делегація автоматично рушила слідом за ним. Замикав процесію тепер уже Петро Петрович. Він біг слідом, марно намагаючись втрапити рукою у рукав свого халата.

***

Завгосп сидів на стільчику навпроти слідчого, склавши руки на колінах, із низько опущеною головою.

— Ну, гаразд… — задумливо промовив Глушко. — Старий знайомий, а допомагати слідству не хочеш. А я твоєю простромленою дупою займався. Шоферів цих із сусідньої — зауваж! — держави обробляв, компенсацію тобі вибивав, щоб усе по-людськи… А ти так…

— Василю Васильовичу! — благав Бліщ. — Ну, я ж вам усе, як на духу! Ну, чому ви не вірите? Я ж усю правдоньку! Я не побіжу нікуди, не треба наручників!

— Не хочеш по-людськи — не треба… — буркотів під ніс слідчий, прямуючи до дверей. — І не треба… Черговий!

Увійшов здоровезний сержант, від якого навіть не пахло виправкою.

— Давай його назад.

— Ходімо, Миколайовичу, — миролюбно попросив той, — руки хоч склади за спиною, сам розумієш…

Склавши руки, як його просили, та схлипуючи, Бліщ вийшов за двері у супроводі конвоїра, а Глушко, сів за стіл, зняв трубку, витяг із шухляди папірець, списаний номерами, і набрав один із них.

— Алло! Дівчата, це знову слідчий із Тачанівського райвідділу турбує. Ви мені обіцяли розшукати вашого начальника. Що, немає? Виконуючого обовʼязки? Ну, давайте. А як його… Григорій Наумович… Добре.

Слідчий мовчав, потираючи лоба трубкою, і про щось міркував. Звідти відповіли, адже Василь Васильович знову ожив:

— Алло! Григорію Наумовичу? Дуже приємно. Тяжко до вас додзвонитися. Це слідчий Тачанівського райвідділу майор Глушко Василь Васильович. Так… Є одна проблема. Ні, не з увʼязнених. Вам знайомий такий — Бліщ Арсен Миколайович? Так. Ми його? Та ми його й не ловили. Він сам до нас стрибнув. Та були тут у нас деякі розбірки. Справа у тому, що при роботі із затриманим випливли деякі факти привласнення ним певних… Так, уявіть собі, сам зізнався. Його тут якісь круті хлопці так прижучили — сам прибіг. Так? Гм-м… Ну, поки що тримаю це, як закриту інформацію. Якщо ви зі свого боку вважаєте, що це необхідно… Звісно, я зі свого тільки за співпрацю! Аякже, звісно…

Якийсь час він слухав, а потім промовив: