Лікарня на відлюдді

— Хто зробив, той нехай і звітує. А «хлам» цей, як ви висловилися, коштує… — Якимець завагався, а потім промовив: — Дорого, словом.

— Що означає — дорого? — уточнив Беженар.

— Те й означає. Півлимона, як мінімум.

— Чого — гривень? — здивувався Тарас.

— Баксів, — сказав Якимець, глянувши на нього, наче на дитину.

— Еге… — скривився Ілля.

— Як бажаєте, — знизав плечима Якимець. — Можете не вірити.

— Ти розповідай, — підштовхнув його Олег.

— Так ось — за місяць я знову був у Німеччині й від тамтешнього мужичка одного, що також крутиться біля різного бізнесу, дізнався, що наші там ледве не перехопили якусь фантастичну партію старих «Зінгерів». Точніше — якогось лоха, що намагався намацати канали їхнього збуту.

— Чекай, — перебив Ілля. — А кому вони на хрін потрібні, ці іржаві машинки?

— Ну… Є люди, яким швидко та дорого можна їх продати. Ви що, ніколи не бачили у газетах такого роду обʼяв: «Куплю стару поламану швейну машинку „Зінгер“».

— Я наче не бачив, — пробурмотів Ілля.

— А я бачив, — сказав Голоюх, — точно. І не раз.

— І я, — погодився Беженар.

— То що? — Медвідь явно втрачав терпець. — За скільки ж їх купляють?

— А це дивлячись хто за скільки може у Німеччині продати. Дрібні перекупщики — по шістсот-сімсот баксів дають, ну, до тисячі…

— За іржаву залізяку?! — не зрозумів Ілля.

— А ті, у кого на німцях залізний канал є — ті навіть по сім-вісім тисяч можуть дати.

— Чого — доларів?!

— У німців гривні не ходять, — їдко промовив Якимець.

— А… на біса їм цей брухт? Німцям, я маю на увазі.

— Ці машинки, — продовжував пояснювати Якимець, — випускалися перед Другою світовою війною, коли німці круто озброювалися. І Гітлер, що був зацікавлений у масовому вкладанні коштів населення у військово-промисловий комплекс, видавав інвесторам оці самі машинки. Після завоювання світу та збагачення Німеччини він обіцяв розплатитися з вкладниками доволі щедро. Тому «Зінгери» ці, окрім прямого значення мали зіграти роль свого роду облігацій. Усі вони пронумеровані, їхні механізми мають уміст якихось особливих металів… Словом, кожна з них — річ, яку підробити неможливо. Ось і мали би ті, хто предʼявив машинки як свідчення фінансової допомоги у свій час, після завоювання світу, отримати обіцяні відсотки.

— Ні хріна собі… — пробурмотів Ілля.

Олег тільки зняв свого білого ковпака і скуйовдив волосся.

— Почекай, але ж Гітлер війну програв! — несподівано згадав Голоюх.

— То й що! Теперішня Німеччина наче як взялася відповідати перед людьми за його гріхи. Ви хіба не знаєте? І не тільки перед німцями, до речі. Ви що, не чули — колишнім вʼязням концтаборів та всяким остарбайтерам направо-наліво компенсації виплачують. І з цими також взялися до розрахунків — мовляв, також постраждали, вкладали фінанси. Без «переможних» відсотків, зрозуміло, але, повірте, там і без них порядно виходить. Одним словом, у мене зʼявилися підозри, що «прапор», тезко мій, і був отим, хто намагався машинки штовхнути. В того, як казали, наче також ноги боліли, ну і всяке там інше… Одним словом, варто було спробувати. Врешті-решт, що таке пара тисяч «зелених» на побічні витрати?

— Дійсно, — підтримав Беженар, — ну, що таке кілька тисяч доларів? Особливо для крутого українського лікаря…

Пропустивши повз вуха цей заштрик, Якимець вів далі:

— Отож, коли Олег знайшов вашого завгоспа і я дізнався, що той довгий час працював на зоні у Барановичах також по господарству, я одразу поїхав туди. Там довелося напоїти такого ж «прапора», дізнатися ще певну інформацію, і все стало на місця. В них, у цій тюрязі, виявляється, здоровезна швейна фабрика.

Років пʼятнадцять тому її повністю переобладнали, замінивши старі агрегати на нове обладнання. А Бліщ під час цього процесу працював там завгоспом. З того дня я вже був упевнений, що в них у руках дійсно велика партія «Зінгерів».

— Гм-м… На Бліща це схоже… — пробурмотів Тарас.

— Я би також не упустив! — як завжди, з серйозним обличчям зауважив Беженар.

— А все-таки: звідки у тих Барановичах стільки «Зінгерів»? — запитав Олег. — У тюрязі вони звідки взялися?

— Взялися, уяви собі. Я й сам здивувався, — Якимець перевів подих і продовжував: — Після війни у сорок пʼятому наші війська поверталися з Німеччини. Кожен віз якісь трофеї. Скільки там тої машинки? А фірма солідна. От і везли. Хто для себе, хто для державних потреб, і не одну. Далі: до початку війни Західна Україна не була радянською. Туди їхали з Німеччини всякі переселенці, везли знову-таки оці «Зінгери». І коли перед війною радянські війська зайняли ці землі, все залишилося там. Та й під час війни машинки ввозилися на окуповані території німецькими підприємцями, які думали, що влаштовуються навічно. А коли довелося втікати — все покидали.

Усі слухали мовчки й з інтересом, а Якимець, що зовсім відволікся від власних болячок, перевернувся на бік, скривився, спер голову на руку і продовжував: