Читаем Лікарня на відлюдді полностью

— Далися вам сто баксів! — обурився вже сам Якимець. — Та я перше, що спало на думку, сказав! Мені тоді не до машинок було! Я думав — відріжуть ногу, чи ні. Як ви не розумієте? Звичайно, розберемося по совісті. Тим паче, товар наче не мій особисто — всі разом його отримали. Тому й ділитимемося по совісті. Ну, звичайно, основна роль моя. Без мене вам їх в житті туди не переправити. Це ж ясно, як Божий день. Відсидимося, витягнемо їх тихенько і…

— А сидітимемо скільки? — поцікавився Ілля. — І де сидітиму я, доки кабінет зайнятий?

— Слухай, Ілля Петрович, — промовив Олег. — Кабінет — річ відносна. Тимчасово можна і в іншому побути. Ти он два місяці взагалі з ординаторської не хотів іти.

— Дійсно, Ілля Петрович, — підтримав Беженар. — Тут, очевидно, не треба гарячкувати. Подумати добре, а там… Справа на перший погляд здається вигідною. Тимчасово можна в іншому побути.

— А звіти?! — мало не заволав Ілля. — Ви що, дорогенькі! Там же усі папери! Під машинками! Кінець року! Тиждень до звітів! Мене обласний без наркозу заріже!

— Іллюшо… — взяв зава за лікоть Беженар. — Звіти можна наново написати, якщо вже на те пішло. Можна. І не дивися на мене так. Якщо за гарні бабки, то можна.

Тепер уже Медвідь чисто розгубився, не знаючи, що й казати.

За дверима несподівано виникла перепалка. Хтось суворо вичитував черговій медсестрі, яка намагалася щось пояснити. Медвідь підхопився, збираючись вийти до коридору, але не встиг. Двері палати розчинилися, та на порозі зʼявився сам головний. Лабо злісно оглянув присутніх і льодяним голосом промовив:

— А це що, та операція, котра, як мені казали, на три години? Вона вже скінчилася, чи ще не починали?

— Так… — завагався Медвідь. — Ми ще не встигли… Ось, вирішили консиліум провести…

— Консиліум? — здивувався головний. — А де у вас представник адміністрації, я щось не бачу. Аду Василівну що, не просять у таких випадках?

— Ми її поки що не знайшли по телефону, — плів далі Медвідь. — Ось, власними силами почали…

— Ну, нічого, — сказав Лабо, — мені також положено приймати участь у консиліумах. Що вирішуєте? Над чим так напружено мізкуєте?

Ілля був явно не у своїй тарілці.

— Та ось, колеги вночі оперували… — почав він. — Автодорожна аварія… Двоє в реанімації лежать. Травма живота та внутрішньочерепна гематома. Це Сергій Андрійович вам краще докладе.

— Я бачу, що ви не в реанімації, а тут, — перервав Лабо. — Чий це хворий?

— Мій, — включився до розмови Олег. — Це ми вночі з Голоюхом та Валентином Івановичем оперували. Не було можливості консультантів викликати, довелося самим. Ревізія та видалення тромбу з правої стегнової артерії.

— Я бачу, у вас що не операція, то все крутіша й крутіша… — їдко промовив головний. — Гляди — скоро органи почнете пересаджувати…

— Уже пробували… — буркнув собі під ніс Ілля.

— І що ж? — Лабо таки почув.

— Зуб, — пояснив Тарас. І додав: — Успішно.

— Серйозно, — погодився головний. — А що ви таке вирішуєте зараз, що Ілля Петрович не зміг прийти на нараду?

— Справа у тому, що хворий почав жалітися на болі у нозі, — виправдовувався Ілля. — Та й нога похолола. А зараз дивимося — наче катастрофа минає…

— Підозрюємо ретромбоз, — прийшов на виручку Олег. — Радимося. Очевидно, судинного таки доведеться викликати.

— А зранку і в животі болі спостерігалися, — додав Ілля, — підозрювали мезентеріальний тромбоз.

— Складний хворий, — підсумував Олег.

— Правда? — здивувався головний, підозріливо зиркаючи на Якимця. — А по ньому й не скажеш. Хоч зараз у…

— У казино?! — розізлився Якимець, не дослухавши. — Не ходжу я у казино! Скільки можна повторювати? Ну, не буваю, чесне слово.

Лабо тільки роззявив рота, не знаючи, що й казати. Але раптом у коридорі почулися чиїсь важкі кроки. Щось обурено викрикувала Оксана. Чути було, що до відділення потрапила чимала група людей.

— Ну, це вже занадто! — галасувала медсестра. — Ось зараз завідуючий вийде — він вам покаже! Будете з ним говорити!

Але хтось так само продовжував сунути коридором. Медвідь разом із головним, не змовляючись, розчинили двері. Картина виглядала вражаюче. Двоє сержантів із кийками на поясі вели по коридору Бліща, припʼятого блискучими наручниками. Той кульгав, припадаючи на ліву ногу, безпомічно розставивши руки. На його обличчі важко було знайти живе місце. Позаду крокував капітан Панчишин. Ще один мент застряг десь у проході й тепер наздоганяв. Сержанти зупинилися біля дверей.

— Як це розуміти? — накинувся на них головний. — Ми ж затвердили з вашим керівництвом один раз і назавжди порядок подібних процедур. Це ж хірургічне відділення! А ви прямим ходом, без халатів… Ви зараз із арештованим до операційної залізете!

— Геннадію Андрійовичу! — підняв обидві руки Панчишин. — Я вибачаюся, звичайно. Але справа серйозна… До того ж, затриманий — ваш працівник.

— Яке це має значення? — обурювався головний. — А чому він у наручниках?

— Ось у тому-то й справа, — пояснював капітан. — Клянеться, що у підвалі під корпусом заховав деякі цінності, які, до речі… Ну, це не важливо. І каже, що його пограбували люди, які знаходяться тут, у вас у відділенні.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Зараза
Зараза

Меня зовут Андрей Гагарин — позывной «Космос».Моя младшая сестра — журналистка, она верит в правду, сует нос в чужие дела и не знает, когда вовремя остановиться. Она пропала без вести во время командировки в Сьерра-Леоне, где в очередной раз вспыхнула какая-то эпидемия.Под видом помощника популярного блогера я пробрался на последний гуманитарный рейс МЧС, чтобы пройти путем сестры, найти ее и вернуть домой.Мне не привыкать участвовать в боевых спасательных операциях, а ковид или какая другая зараза меня не остановит, но я даже предположить не мог, что попаду в эпицентр самого настоящего зомбиапокалипсиса. А против меня будут не только зомби, но и обезумевшие мародеры, туземные колдуны и мощь огромной корпорации, скрывающей свои тайны.

Алексей Филиппов , Евгений Александрович Гарцевич , Наталья Александровна Пашова , Сергей Тютюнник , Софья Владимировна Рыбкина

Фантастика / Современная русская и зарубежная проза / Постапокалипсис / Социально-психологическая фантастика / Современная проза
Салихат
Салихат

Салихат живет в дагестанском селе, затерянном среди гор. Как и все молодые девушки, она мечтает о счастливом браке, основанном на взаимной любви и уважении. Но отец все решает за нее. Салихат против воли выдают замуж за вдовца Джамалутдина. Девушка попадает в незнакомый дом, где ее ждет новая жизнь со своими порядками и обязанностями. Ей предстоит угождать не только мужу, но и остальным домочадцам: требовательной тетке мужа, старшему пасынку и его капризной жене. Но больше всего Салихат пугает таинственное исчезновение первой жены Джамалутдина, красавицы Зехры… Новая жизнь представляется ей настоящим кошмаром, но что готовит ей будущее – еще предстоит узнать.«Это сага, написанная простым и наивным языком шестнадцатилетней девушки. Сага о том, что испокон веков объединяет всех женщин независимо от национальности, вероисповедания и возраста: о любви, семье и детях. А еще – об ожидании счастья, которое непременно придет. Нужно только верить, надеяться и ждать».Финалист национальной литературной премии «Рукопись года».

Наталья Владимировна Елецкая

Современная русская и зарубежная проза