Читаем Лікарня на відлюдді полностью

— Так, шановні… — зрештою сказав він.

— Мужики! — волав у палаті Якимець. — Мужики! Ходіть сюди!

— Мужики у Фертилівці кормовий буряк садять, — крізь зуби промовив Ілля. — Тут лікарі — люди з вищою освітою та досвідом. І, якби не ви, займалися би зараз своєю справою, а не… — очевидно, він не знайшов слів.

— Та нехай уже вам… — намагався його врозумити Якимець. — Ні, ну ви послухайте… Головне — нікому нічого. Ви тільки…

Але Ілля різко розвернувся і вийшов з палати, зачинивши за собою двері.

— Так, шановні, — сказав він, — прошу всіх до мене в кабінет.

І він попер коридором у протилежний кінець. Усі мовчки рушили за ним, але, пройшовши пару кроків, Медвідь зупинився і безсило вимахнув руками:

— Ч-чорти би його… Там же ж… Мені навіть немає де сісти і обсудити з вами ситуацію!

— А ми гадали — ти хочеш свій скарб показати, — пожартував Олег. Проте зав зиркнув на нього так красномовно, що подальше бажання жартувати пропало.

— Гаразд, колеги, — сказав Беженар, розряджаючи ситуацію, — ходімо до ординаторської. Ілля Петрович, в тебе і так усі не влізли би. А там місця досить. Ходімо.

І вони завернули туди.

***

Обидва сиділи в кабінеті у головного. Лабо повернув слідчому якийсь папір, і той поклав його у папку.

— Отож, я розраховую на вашу допомогу, — сказав Глушко.

— Будь ласка, — знизав плечима головний, — беріть ось, наприклад, інженера з ТБ, він вам усе покаже, що вас цікавить. Сам я до цього жодного відношення не маю. Якщо хтось щось зберігав у підвалі, то без мого відома.

— Ну що ви! — розвів руками слідчий. — Я розумію це. Тим паче, сам завгосп ваш показав, що ніхто, крім нього, про це не знав. От тільки питання: куди все поділося?

— А конкретно — що ви шукаєте? — почав утрачати терпець головний. — Я поки що так і не зрозумів.

— Гм-м… — пробурмотів слідчий, — як вам сказати… Всякі агрегати, апаратура, викрадена ним із попереднього місця роботи. Прилади, механізми…

— Ну… — замислився головний. — Якщо ви стверджуєте, що все це не вивезено, а переховано десь… За умови, що взагалі там було… То шукати потрібно у господарських приміщеннях. Уже викликаю вам інженера — ідіть, дивіться.

***

— Ні, ви не розумієте! — доводив Медвідь. — Вам що — машинки не у вас. Ви в будь-який момент прикидаєтеся дурниками, мовляв, — нічого не знаєте. А я що скажу? Звідки це у мене?

— Підкинули, — сказав Голоюх. — Усім добре відомо, що тебе вночі не було. У тебе чоловік двісті свідків, що ти на весіллі гуляв, а приїхав уранці. А Віра, яку Олег посилав серед ночі до твого кабінету, бачила, що він пустий. Розумієш, у тебе стовідсоткове алібі, що ти їх туди не тягав. Чого тобі боятися? Можеш навіть сказати, що зранку кабінету свого не відчиняв. І не знав, що вони там…

— А завтра? — насідав Ілля. — А післязавтра? Я що — тиждень до кабінету не заглядатиму? Хто мені повірить?

— Завтра все втрясеться. Ніхто нічого не шукатиме. Побачиш.

— А якщо шукатимуть?

— У крайньому разі, нам ніхто офіційно не повідомляв, що шукають машинки. Так же ж? Ніхто.

— Ніхто, — погодився Беженар.

— То ж хто спитає з тебе? Знайшов у кабінеті, намагався розібратися — що, звідки…

— Дійсно, — підтримав Олег. — Це якби нам повідомили, що розшукують машинки, а ми ховали б… Так нічого не буде!

— А я де повинен сидіти? — не заспокоювався Ілля. — Де ти мені накажеш керувати? Миттю помітять, що я кабінетом не користуюся. Запідозрять, шмонати кругом почнуть…

— Ну, сісти на якийсь час і в іншому місці можна, — розмірковував Беженар. — Чому ж ні? Ваш кабінет досить незручний, якщо розібратися… Усі так вважають. Навіть дівчата наші дивуються. От ви, так би мовити, і вирішили послухати…

— Ні, підозріло… — продовжував нервувати Ілля. — А чому саме тепер? Вам добре…

— Та щось придумаємо… — знову вставив свої пʼять копійок Савчук.

— Придумувати тепер ми будемо, — майже по складах, не ховаючи злості, відрубав Ілля. — Ти вже свою справу зробив. Я тебе прошу. Тепер твоя функція — сидіти тихо і нікому не розтріпати. Зрозумів? Решту ми робитимемо.

Савчук ображено замовк.

— Послухайте, — почав Олег, — давайте так. Доки не розібралися в ситуації — сидимо тихо і нікуди не смикаємося. Нехай вони самі: міліція, банда, завгосп — нехай самі розбираються, що до чого. А далі буде видно. Володя, в принципі, мужик діловий — дурничкою займатися не буде. Я так відчуваю: як не завтра, то за два-три дні усе притихне, заспокоїться…

— Дійсно, — підтримав Беженар, — я також думаю так. Очевидно, цей мотлох дійсно являє собою якусь цінність. Ми його сюди, я маю на увазі, до лікарні — не тягли. Просто волею випадку він опинився у нас. Для чого нам його віддавати? Тим паче, що нас дійсно про нього ніхто не питав. По ідеї, нам взагалі не повинно бути відомо про існування машинок.

— Дійсно, — підтримав Голоюх. — Навіщо відкидати шанс щось отримати?

— Та ви що? — заволав Ілля. — Ви що, справді гадаєте, ніби одна така іржава фіговина може коштувати пару тисяч зелених? Маячня! Солідні люди, а… Тільки неприємностей наживемо.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Зараза
Зараза

Меня зовут Андрей Гагарин — позывной «Космос».Моя младшая сестра — журналистка, она верит в правду, сует нос в чужие дела и не знает, когда вовремя остановиться. Она пропала без вести во время командировки в Сьерра-Леоне, где в очередной раз вспыхнула какая-то эпидемия.Под видом помощника популярного блогера я пробрался на последний гуманитарный рейс МЧС, чтобы пройти путем сестры, найти ее и вернуть домой.Мне не привыкать участвовать в боевых спасательных операциях, а ковид или какая другая зараза меня не остановит, но я даже предположить не мог, что попаду в эпицентр самого настоящего зомбиапокалипсиса. А против меня будут не только зомби, но и обезумевшие мародеры, туземные колдуны и мощь огромной корпорации, скрывающей свои тайны.

Алексей Филиппов , Евгений Александрович Гарцевич , Наталья Александровна Пашова , Сергей Тютюнник , Софья Владимировна Рыбкина

Фантастика / Современная русская и зарубежная проза / Постапокалипсис / Социально-психологическая фантастика / Современная проза
Салихат
Салихат

Салихат живет в дагестанском селе, затерянном среди гор. Как и все молодые девушки, она мечтает о счастливом браке, основанном на взаимной любви и уважении. Но отец все решает за нее. Салихат против воли выдают замуж за вдовца Джамалутдина. Девушка попадает в незнакомый дом, где ее ждет новая жизнь со своими порядками и обязанностями. Ей предстоит угождать не только мужу, но и остальным домочадцам: требовательной тетке мужа, старшему пасынку и его капризной жене. Но больше всего Салихат пугает таинственное исчезновение первой жены Джамалутдина, красавицы Зехры… Новая жизнь представляется ей настоящим кошмаром, но что готовит ей будущее – еще предстоит узнать.«Это сага, написанная простым и наивным языком шестнадцатилетней девушки. Сага о том, что испокон веков объединяет всех женщин независимо от национальности, вероисповедания и возраста: о любви, семье и детях. А еще – об ожидании счастья, которое непременно придет. Нужно только верить, надеяться и ждать».Финалист национальной литературной премии «Рукопись года».

Наталья Владимировна Елецкая

Современная русская и зарубежная проза