Лікарня на відлюдді

— Ну, давай, Григорію Наумовичу…

Вони перехилили і закусили.

— Цікаво, — промовив тачанівський слідчий, — ніколи би не подумав. Очевидно, завгосп — це не посада, а покликання. Диви, який збіг обставин…

— Тепер уже не найгірший, — знизав плечима гість із Барановичів. — А три роки тому я був думав, що все втрачено безповоротно. Ні, ти уяви, що коїлося! Спочатку все потихеньку: один, другий схаменувся — а їх немає! Більше сотні машинок! Іржавих! Візьми, наприклад, будь-кого з наших, тюремних. Уяви — людина роками працює на зоні, бачить ці машинки вічно: спочатку ще старі, потім сучасні… І раптом — нові часи. Гендель, закордони і так далі… Глип у газету — а там: «Куплю старий поламаний „Зінгер“ дорого»… Ще й настільки! Як зараз памʼятаю. Телефоную, так, заради цікавості питаю: «А що означає — дорого?». Мені у відповідь — триста вісімдесят доларів! Я мало свідомість не втратив. А як згадав, що недавно якусь ревізію робили… Можеш уявити? Потім другу обʼяву знайшов — вісімсот! А вони повинні брухтом на складі валятися! Питаю: «А скільки візьмете?». Там кажуть: «А скільки привезете». Я — туди! А там їх немає… Тоді пішло-поїхало… Шумок почався, потім великий шум. А потім бізнесмени повалили — кодлом. То до одного, то до іншого — давайте машинки… Хто до пʼяного прапора, хто до самого… І всі машинок хочуть. Пронюхали…

— Н-да… — пробурмотів Глушко. — А їх вже і в нас немає. Хто ж їх виніс, як не ті, на джипі? Ніяк не могли. В часі не вкладається. Та й завгосп каже, що не вони — а йому би легше на них списати… І ті, харківʼяни, не могли — всі побиті лежать.

— Бліщ це! — засичав тюремщик, нахиляючись до Глушка. — Ти не знаєш, що це за один. А я памʼятаю. Це такий фрукт! Давити його треба сильніше! Він усіх намахав! І харківʼян, і тих рекетирів, і тебе хоче обставити. Давити його треба. Десь в іншому місці вони, а він туфту жене. Статтю на нього навісити…

— Та ні, — не погодився слідчий. — Тут щось не те. Я не перший рік розслідую, не пацан… Для нього самого зникнення машинок — повна несподіванка. Повір мені. Артист він ніякий. Його аж трусить, коли мова про машинки заходить і він усвідомлює, що їх там немає. Гришо! — він несподівано також нахилився до співрозмовника, схопивши його за рукав. — Знайдемо ми їх. Інтуїція мені підказує — знайдемо. Гадом буду…

З останнього жесту та фрази було видно, що слідчому вже було достатньо.

***

На вранішній пʼятихвилинці на більшість персоналу, що зібралася в ординаторській на здачу зміни, чекала неабияка сенсація.

— Доброго ранку, — сказав Медвідь, увійшовши та сівши на звичне місце.

Споконвіку, ще за Малевича, пʼятихвилинка проходила за типовим сценарієм: після вітання завідуючого підводилася чергова сестра нічної зміни й докладала ситуацію за минулу добу. От і зараз Оксана вже відкрила рота, щоб говорити, та Ілля жестом зупинив її.

— Шановні колеги, — сказав він. — У нашому відділенні відбулися кадрові зміни. Із сьогоднішнього дня завідуючим призначено Олега Вікторовича, якого всі ви добре знаєте і, я сподіваюся, любите та поважаєте. Будь ласка, Олег Вікторович… Прошу…

— Дякую, — незворушно промовив той, — чергова зміна — доповідайте. Що там за ніч?

Оксана знову підвелася, але замість звичного докладу без заминок несподівано почала затинатися та «бекати»:

— Температуря… рю… щі… хворі е-е… Бебло з восьмої палати та Лагно з шостої. Ой… ні, Лагно з восьмої та Бебло з шостої… В Лагна тридцять сім і вісім, тобто ні, тридцять вісім і сім. А в Бебла тридцять сім і ві… Ні, навпаки — в… — дівчина почервоніла.

— Чекай, — зупинив її Олег. — Із чим лежить Бебло? Чому я його не знаю?

— У нього… мозольний абсцес лівої верхньої кінцівки справа… ой… зліва… правої…

Ординаторська загуділа, а Оксана зовсім загасла.

— Ну, Бог із ним, — заспокоїв її Олег. — А Лагно хто такий?

— А його вчора ввечері з ЛОРа перевели з гайморитом, там він лежав з гемороєм… Ой, навпаки — там лежав із гемороєм, а до нас з гаймо… Ні! Все навпаки. Це Бебно з ЛОРа, а Нагло з…

Вона зовсім почервоніла і вибігла з ординаторської.

— Ну, гаразд, — похитав головою Олег. — З Бебном і його гемороєм пізніше розберемося. Операційна — що у вас?

— На сьогодні дві операції призначено, — підвелася Віра, почавши доволі спритно. — Віколюк — водянка у грижі й Микуляк — варикоцителе… Ой! — і ця також миттєво почервоніла. — Миколюк — варикоцителе, а Викуляк, навпаки — грижа у водянці… Ой… вибачте… забула, що в чому… А Вікуляк…

Віра, зовсім знітившись, також смикнулася виходити.

— Гадаю, все-таки водянка у грижі, — промовив Олег. — Грижі у водянці я ще не бачив. А варикоцителе більше підходить до столу. Оперують — варикоцеле. До речі, не потрібно так лякатися і втікати. У відділенні нічого не зміниться. Чесне слово! Проводитиметься та ж сама політика, що й раніше. Усе до дрібниць залишиться таким, як усі ми звикли. Досить. Уперед, дівчата, до праці. Митися на десяту годину.

Жіноча частина, вона ж — середній персонал відділення, підвелася і мовчки вийшла.

— Це їх шокувало! — промовив Ілля встаючи і задоволено потягаючись. — Ось як мене встигли полюбити!