Лікарня на відлюдді

— Звичайно, ніхто не бачив! — слідчий завзято навіть підвівся зі стільчика, нахиляючись до головного. — Підземний перехід має відгалуження, кінець якого під моргом! А морг — у глухому кутку вашої території. Там вантажівка могла цілу ніч стояти, і ніхто би не побачив. От ваш Бліщ і перетягав усе по підземному коридорі під хірургію. Вхід до підвалу під моргом до цього довго не відкривався, а ми встановили, що з рік тому його таки відкрили. Коли на завгоспа наїхали ті самі, на джипі, він розколовся і повів їх у підвал показувати добро, а там вже нічого немає. Пусто.

— Там, може, вже кілька місяців пусто! — не витримав головний. — Може, Бліщ відчув, що пахне смаженим, і переносив ще кудись. Можливо, навіть не в лікарні. А крутим дурочку показував, і тепер ще й вас на те саме купив. От ви ходите й шукаєте те, чого тут більше ніде не може бути, вносите сумʼяття у робочий процес. І створюєте ґрунт, до речі, для всяких ідіотських чуток. Ви б чули, що у нас уже говорять із приводу цього…

— Так… — спромігся був щось вставити слідчий.

— Ні, ви знаєте, що у нас люди патякають? — не здавався головний. — До мене, наприклад, дійшла чутка, що шукають вивезені з Німеччини боєголівки!

— Чому саме з Німеччини? — насторожився Глушко.

— Не знаю. Нібито при виведенні радянських військ ГСВГ. Ось як. А по інших каналах кажуть — радіоактивні відходи. Ви що, не знаєте, який у нас народ? Вони ще й не таке вигадають. І це тільки з того, що до мене дійшло. А скільки такого ходить, про що я ще не знаю!

— Прилади винесли з підвалу зовсім недавно, — несподівано заявив слідчий. — І вони там були. Сліди їхні лишилися, запчастину знайшли. Це достовірні дані. Тягали у напрямку головного виходу з підвалу. Там натоптано — жах. І стіни пооббивані, свіжі. Хто міг би бути спільниками вашого завгоспа? Кажучи по-простому, з ким він горілку пив?

— Я там не бував, — майже по складах промовив головний. — Хоча, звісно, це моє упущення. Визнаю. А двері надвір біля виходу з підвалу досі не відчинялися, принаймні відколи я головний лікар. Від них навіть ключів немає. Їх можна тільки виламати.

— Ось то ж бо й воно! — зрадів слідчий. — Я й тлумачу вам, що обладнання могли носити тільки догори!

— Куди? До реанімації? Чи у пологовий? Машину заліза? Та будьте серйозні!

— На горищі немає, — незворушно продовжував той. — Отже, десь на поверхах. Ідіотська справа… — Глушко мʼяв у пальцях цигарку, яка давно вже просилася до рота.

— Шукайте, — розвів руками Лабо. — Ну, що я ще можу сказати? Шукайте це ваше таємниче обладнання. Нехай Тачанів із глузду сходить. Ще СБУ запросіть для більшого ажіотажу. Тоді завтра точно скажуть, що тут у нас захований банк органів, або підпільна баклабораторія…

***

Олег вийшов із операційної, здираючи на ходу рукавиці й кидаючи в раковину. За ним виповз Медвідь.

— Альоу, колеги! — почувся голос Щура з операційної. — Що призначатимемо з антибіотиків? Як завжди?

— Цефтріаксон, — сказав Ілля, — нехай розкошелиться. Нема чого вдома по три доби сидіти. Досиділися до ручки, а тепер будемо економити…

— Прийнято…

Олег уже скинув халат і розвʼязував маску.

— Ну що, нормально все вийшло, — повернувся він до Медвідя. — А ти — «не можу, всі думки про інше»…

— Ти знаєш, дійсно, до початку операції всі думки про інше були, а як розрізали — зразу перейшло. Нам потрібно в операційній від усякої дурні лікуватися, — Медвідь боязко озирнувся і додав: — Від усяких машинок…

Зайшовши до роздягальні, вони усілися на тапчани один навпроти другого.

— Ти знаєш, я взагалі-то до операції не хотів говорити… — почав Олег.

— Що?! Що вже сталося?! — злякався Ілля.

— Гадав — ти хвилюватимешся, а операція серйозна…

— Чого ти тягнеш? — заволав Ілля. — Кажи!

— Просто вчора Беженар із Голоюхом та Савчуком винесли сім машинок. Ну, і я допомагав…

— Як… винесли… Куди винесли?

— Чого ти кричиш? — обурився Олег. — Просто винесли. Так їм схотілося. Десь заховали. З тих міркувань, що якщо решта щезне, то нам хоча би щось залишиться. Хіба дарма страждали?

— Це завал… — простогнав Медвідь. — Ви ж мене у могилу заведете! Ви що, збожеволіли? Їх же всі шукають! А хтось би побачив… Ні, я не можу…

— Та ніхто не бачив, — заспокоїв його Олег. — Вони ввечері кинули до пакету целофанового по одній машинці і пішли.

— Як — до пакету? — не зрозумів Ілля.

— А вони найменші вибрали. Там таких кілька менших було. Савчук по-хазяйськи розсортував їх уночі. Я сам збоку дивився — ну, іде лікар із пакетом, нехай навіть важким — то й що? Може, там фертилівський гусак — подарунок вдячної пацієнтки… Звична справа. А Беженар взагалі з таким виглядом ніс, наче там яка вермішель…

— Чому вермішель? — дурнувато кліпав очима Ілля.

— Ну, тобто, щось легке, — пояснив Олег. — Він же ж здоровий, як бугай. Що там йому якась машинка?

— І ти ніс? — запитав Ілля.

— Звичайно. До речі, й за тебе також.

— Н-да-а… — пробурмотів Медвідь. — Ну що ж… Ти тепер завідуючий — тобі видніше, що робити. Чекай, а чому сім машинок? Нас ніби разом зі Щуром шестеро виходить.