Читаем Лікарня на відлюдді полностью

До палати увійшов Сивокінь. Саме йому «пощастило» бути черговим по лікарні цієї ночі.

— Ого… — промовив він. — Оце так…

— Це вже не «ого», — обертаючись, сказала Оксана, — «ого» було десять хвилин тому.

— Який тиск? — запитав він.

— Вісімдесят на сорок, — відповіла Оксана.

— А хірургів ваших кликали?

— Вже викликали, зараз привезуть.

— А коли він…

— Пішшшов… ти-и… н-на-а-а… — засичав до завполіклінікою Біленький і, немов вʼюн, закрутився на ліжку.

— Та лежи ти спокійно!!! — заверещали обидві сестри, притискаючи хворого, але було пізно. Навколо голки, що стирчала з його передпліччя, почала надуватися ґуля.

— От, зараза, вену проколов, — мало не плакала Оксана, — де я тепер вколю?

— Давай ось тут, на кисті спробуй, — підказувала друга.

— Соню, біжи до реанімації, за лікарем!

Санітарка розкарячено побігла по коридору, а сестри намагалися вколоти у вену в іншому місці. Біленький смикався та сипав матюками.

***

Медвідь увійшов до палати, завʼязуючи халат. По дорозі йому вже все розповіли.

— Давайте на каталку і до перевʼязочної, — скомандував він.

— Не поїду! — хрипів Біленький. — Нікуди не хочу. Йдіть усі…

— Помреш, — сказав Ілля, — якщо не зробити, що належить.

— І помру, — відповів той, — я так хочу…

— А що за сморід? — запитав Ілля. — Звідки це?

— Під себе пішов, — пояснила Оксана, — і перестелити не дає…

— Усе, — сказав Ілля, — припиняємо цей дитячий садок. Хворого до перевʼязочної! Разом із системами і гімном! Хутко!

Біленького відвʼязали, переклали на каталку і повезли. Він вже не пручався і більше мовчав, увесь змʼякнувши. Розрізавши повʼязку, Ілля вколов у рану новокаїн і взяв на затискачі пошкоджені судини. На системі міняли флакони. Підʼєднали ще одну. Біленький закотив очі й часто, поверхнево дихав. Щур міряв тиск.

— По нулях, — сказав він, — догралися… Усі давай струйно! Преднізолон!

Перевʼязавши в рані дві судини, а у третю вставивши катетер, Ілля підʼєднував ще одну систему для створення тиску в кровʼяному руслі хворого.

— Зупинка, — сказав Щур, — качаємо.

Тіло Біленького почало здригатися під поштовхами рук реаніматолога. Систему, яку встановив Ілля, відкрили на максимум. На обличчя наклали дихальну маску, якою працював тепер уже Щур, а Ілля вдався до непрямого масажу.

— Біжи по Наталю! — крикнув Щур Оксані. — Інтубувати потрібно.

Сестра зникла за дверима перевʼязочної, а вони продовжували це монотонне і, здавалося, безперспективне заняття.

***

За годину Біленький уже лежав у реанімаційній палаті. Апарат штучної вентиляції легень давно відʼєднали. Хворий лежав із відкритим ротом, з якого стирчала інтубаційна трубка. Біленький дивився у стелю. Груди його здіймалися, і з трубки з шумом вилітало повітря. Обличчя вже не було синім.

Підійшовши до ліжка, Щур приклав пальці до шиї нещасного. Медвідь, стоячи з іншого боку, спробував пульс на руці хворого.

— Є, — промовив він, — навіть на периферії.

— Сто на шістдесят, — сказав Щур. — І дихає сам. Потрібно екстубувати.

Трубку з рота забрали. Біленький продовжував залишатися у тому ж положенні, не реагуючи ні на що.

— Повна декортикація, — сказав Ілля.

— Живий труп, — погодився Щур.

У двері кабінету завідуючого постукали.

— Так!

Увійшла жінка простого сільського вигляду.

— Можна?

— Будь ласка, — Медвідь вказав рукою на стільчик. — Слухаю вас.

— Я дружина Біленького, — сказала вона. — Щойно була в реанімації, говорила з Сергієм Андрійовичем. Мені казали, що це ви вночі були там… Може, щось інакше мені скажете, бо він…

— Що ж інакше я вам скажу… — спохмурнів Ілля. — Вам, напевно, казали — чоловік ваш уночі перерізав собі вени на руці, підготувавши все заздалегідь. Навіть написав передсмертну записку. Читається важко, але щось зрозуміти можна. Поки мав силу, не давав до себе доступитися. Ми робили все, що належить, але результат невтішний. Вам, напевно, пояснювали — поки запускали серце, постраждав мозок. Ви бачили його?

— Так, — відповіла жінка.

— Ну ось. Важко сказати, чи зможе він вийти з цього стану. Найвірогідніше, що ні.

Вона сиділа вбита горем і мовчазна.

— Стан вашого чоловіка вкрай важкий, — продовжував Ілля, — більше того, майже безнадійний. Але це не означає, що його не будуть лікувати. Ми робимо все можливе. У медицині всяке буває. Якийсь шанс завжди залишається. Будемо вводити йому необхідні ліки. Якщо бажаєте — можна викликати консультантів із обласної лікарні. Це вам вирішувати. Хворому належить робити все до останнього.

— Робіть усе, що можете, — сказала вона. — Усі потрібні ліки ми куплятимемо, все, що скажете…

***

Вийшовши від завідуючого, жінка пішла донизу і на першому поверсі зіткнулася зі знайомою.

— О, Христино! — вигукнула та. — А ти що тут? Лежить в тебе хтось?

— А… — та безсило махнула рукою, витираючи сльози, — хлоп у мене тут уже другий тиждень… Ноги поїздом обтяло…

Та лише охнула, злякано затуливши рота рукою:

— Так це твій? О, Боже… А я чула, говорили по селі, наче хтось… І як він?

Перейти на страницу:

Похожие книги

Зараза
Зараза

Меня зовут Андрей Гагарин — позывной «Космос».Моя младшая сестра — журналистка, она верит в правду, сует нос в чужие дела и не знает, когда вовремя остановиться. Она пропала без вести во время командировки в Сьерра-Леоне, где в очередной раз вспыхнула какая-то эпидемия.Под видом помощника популярного блогера я пробрался на последний гуманитарный рейс МЧС, чтобы пройти путем сестры, найти ее и вернуть домой.Мне не привыкать участвовать в боевых спасательных операциях, а ковид или какая другая зараза меня не остановит, но я даже предположить не мог, что попаду в эпицентр самого настоящего зомбиапокалипсиса. А против меня будут не только зомби, но и обезумевшие мародеры, туземные колдуны и мощь огромной корпорации, скрывающей свои тайны.

Алексей Филиппов , Евгений Александрович Гарцевич , Наталья Александровна Пашова , Сергей Тютюнник , Софья Владимировна Рыбкина

Фантастика / Современная русская и зарубежная проза / Постапокалипсис / Социально-психологическая фантастика / Современная проза
Салихат
Салихат

Салихат живет в дагестанском селе, затерянном среди гор. Как и все молодые девушки, она мечтает о счастливом браке, основанном на взаимной любви и уважении. Но отец все решает за нее. Салихат против воли выдают замуж за вдовца Джамалутдина. Девушка попадает в незнакомый дом, где ее ждет новая жизнь со своими порядками и обязанностями. Ей предстоит угождать не только мужу, но и остальным домочадцам: требовательной тетке мужа, старшему пасынку и его капризной жене. Но больше всего Салихат пугает таинственное исчезновение первой жены Джамалутдина, красавицы Зехры… Новая жизнь представляется ей настоящим кошмаром, но что готовит ей будущее – еще предстоит узнать.«Это сага, написанная простым и наивным языком шестнадцатилетней девушки. Сага о том, что испокон веков объединяет всех женщин независимо от национальности, вероисповедания и возраста: о любви, семье и детях. А еще – об ожидании счастья, которое непременно придет. Нужно только верить, надеяться и ждать».Финалист национальной литературной премии «Рукопись года».

Наталья Владимировна Елецкая

Современная русская и зарубежная проза