Лікарня на відлюдді

— Але ж я не можу! Олег Вікторович, а хто з сестрою залишиться? Ви ж знаєте, вона не ходить. Як же я залишу її? Вона просто пропаде. Я не можу навіть на півдня відійти. От зараз повернуся — а там таке робиться…

Вона відвернулася до стіни і заплакала. Олег взяв її під руку, розуміючи, що рецензія «накрилася», і повів до перевʼязочної.

— Ходімо, Валентино Сергіївно, зробимо усе, що потрібно.

— У мене навіть бинта з собою немає…

— Нічого, якийсь знайдемо.

У перевʼязочній медсестра з санітаркою різали марлю на серветки.

— Таню, — увійшовши, сказав Олег, — там знову Марченко прийшла — ну, знаєш… Усе спочатку…

— Олег Вікторович! Я потім знову буду від завідуючого получати? Так? Усі лікарі водять блатних хворих — тих, що не числяться, — на перевʼязки, а я тільки отримую. Чому ви не відправите її до поліклініки?

— Таню! — лікар знову спохмурнів. — Якщо Марченко блатна хвора, то я народний цілитель. Знайшли блатну… У неї немає за що бинта купити, не кажучи вже про ліки. Вам що — шкода? Я вам принесу бинт. А від моїх хворих сьогодні дімексид точно залишився, я бачив. Отож, прошу вас.

— Навіщо ви так? — образилася сестра. — Він потім не питає, у кого на що не вистачає, йому однаково…

Розчинивши двері, Олег запросив хвору заходити. Вона привіталася і лягла на перевʼязочний стіл. Скинувши повʼязку, лікар зосереджено оглянув її ногу і промовив:

— Ну-ну… Давай мені шприц і дві ампулки новокаїну.

До перевʼязочної зазирнула чергова сестра.

— Олег Вікторович, дзвонили, щоб ви терміново йшли до головного. Щось важливе. Казали — …

— У мене хвора на столі. За десять хвилин.

— Ну, я вам передала… Казали — терміново.

Двері зачинилися.

***

Олег увійшов до кабінету головного і привітався. Обличчя тих, хто тут позбиралися, не обіцяли нічого доброго.

— Олег Вікторович, так? Проходьте, сідайте, будь ласка.

Дама вказала йому на стільчик.

— Ми запросили вас для того, щоб вияснити деякі моменти ЧП, яка сталася у вас в лікарні кілька днів тому. Хоча, можливо, я не точно висловилася — це не просто ЧП, це більше… Я маю на увазі ту безвідповідальність, яку було проявлено у вас у відділенні щодо польської громадянки, котра поступила на вашому чергуванні. Я слухаю вас. Що ви можете сказати з цього приводу?

— Така хвора дійсно поступала на моєму чергуванні але, чесно кажучи, ні про які надзвичайні події я не чув, — відповів Олег, дивлячись чиновниці в очі. — Польській громадянці була надана необхідна допомога, про її поступлення я одразу ж доповів черговому по держадміністрації. Та й сама хвора не висловлювала жодних претензій.

— Тільки не треба зі мною так, Олегу Вікторовичу! — голос дами попереджуюче задзвенів. — Не треба! Ви прекрасно все розумієте! Мова йде не про ваше чергування, а про те, що сталося після його закінчення, про її конфлікт із професором Желязком. Чому ви спрямували Григорія Ананійовича до цієї хворої, якщо чули розпорядження завклінікою — зовсім іншого змісту?

— Дійсно, Валерій Павлович розпорядився, щоб хвору оглянув завідуючий відділенням. Але сам Ігор Петрович сказав мені показати її професору Желязку.

— Але ви не показали! А лише повідомили йому, неправильно спрямувавши зовсім до іншої хворої!

— Пробачте, — сказав Олег, — я йому все вірно пояснив. Якщо вийшло непорозуміння, то не з моєї вини.

— Непорозуміння?! — дама викотила очі, мало не задихнувшись. — Та ви, доктор, взагалі орієнтуєтеся в ситуації, якщо вважаєте це непорозумінням?! Від іноземної громадянки поступила скарга офіційними каналами! І все це прийшло до міської держадміністрації згори! І саме тому я особисто розбираюся у цьому!

— Ну, якщо у скарзі громадянки Польщі фігурує моє прізвище, — знизав плечима Олег, — мені доведеться відповідати…

— Чи вам доведеться відповідати, будемо вирішувати ми, — їдко промовила чиновниця. — Тим паче, ви, я так бачу, не надто критичні до себе і своєї діяльності у цьому закладі. Ваші безпосередні керівники вже ввели мене у курс справи, тож я склала уявлення про те, що ви являєте собою як фахівець.

— Ну, ображати мене вам ніхто не давав права, — заперечив Олег. — Що я являю собою як фахівець — вирішувала відповідна комісія, і навряд чи годиться ставити під сумнів її компетентність.

— Так? — картинно здивувалася дама. — А як назвати той факт, що ви більше пʼяти годин тримали на операційному столі хворого, не маючи на те підстав?

— Це неправда, — не погодився Олег. — Я оперував лише три години, півтори з яких зупиняв кровотечу, ліквідуючи розриви печінки. Ще годину оперував завідуючий і ще одну — Валерій Павлович, він підтвердить.

Соколову залишалося тільки мовчки кивнути.

— За словом, я бачу, ви до кишені не лізете, але…

— Одну хвилинку, — перебив раптом грізну гостю головний лікар Аржанський, — а скажіть ще таке — чому ця полячка, якщо у неї була ниркова колька, опинилася раптом у вас, а не в урології?

— Її поклали до початку мого чергування, — розвів руками Олег. — Тому не знаю. Коли я прийшов, інтерн повідомив мені, що вона вже лежить.