Читаем Лікарня на відлюдді полностью

— Володю, я задоволений своєю роботою, — перебив Олег. — До того ж, просто так ніхто мене не відпустить. І потім — я взагалі не вважаю, що зможу там чимось бути тобі корисним. А на роботі у мене зараз неприємності. Тому, якщо чесно, мені не до…

— Вісімсот зелених на місяць, — сказав Якимець, перехиляючи коньяк у горлянку, — за те, що ти тут робиш практично задарма. І ще за невеличку розвагу у вигляді легенького детективу. Що тут ще думати?

— Володю, — повторив Олег, — повір мені, я зараз такий задовбаний, після цієї ночі… Абсолютно нічого не кумекаю. Тим паче, йдеться про такі екзотичні речі. Давай відпочинемо. Я повинен відіспатися, на роботі дещо втрясу, а там якось зустрінемося, посидимо… Чесно. От сиджу, а очі самі заплющуються.

— Ну, гаразд, — невесело промовив Якимець. — Я зателефоную за тиждень. Домовилися? Але ти подумай!

— Гаразд.

— Я відвезу, — Володя був смикнувся зі стільчика.

— Ні-ні! — Олег замахав руками, — я тут недалеко… Дзвони, коли що…

Якимець не відповів нічого, лише провів приятеля невеселим поглядом. Потім узяв випиту до половини пляшку, наповнив келишок до країв і перекинув у горлянку.

***

Професор Желязко біг коридором своєю звичайною ходою, вклоняючись усім по дорозі, напустивши зосереджений вираз на обличчя, котре на той момент уже прикрашали автографи ясновельможної пані. Втім, міміка професора докорінно змінилася, коли за рогом довелося зіткнутися із завклінікою.

— Григорію Ананійовичу, доброго дня.

— Добриде…

— Ми знову проводили пʼятихвилинку без вас.

— Так… ви знаете…

— Так, я багато чув про всіх ваших вдячних пацієнтів, які заважають вам вчасно прийти на роботу. До речі, одна із «вдячних пацієнток» учора написала на вас скаргу. Вам відомо це?

— Да, я как-то слишал об етом, Валерий Павлович… То мне интерни свиню подсунули… Даже как-то невдобно про ето говорит…

— Розбиратися із цим будемо на закритих зборах завтра. А зараз будьте такі ласкаві — напишіть мені офіційне пояснення, щоб я мав із чим туди йти, і потім займайтеся студентами. У нас сьогодні групи пʼятого курсу. Там поступив хворий із апендицитом. Візьміть інтернів, групи, які прийдуть, і проведіть із ними показову операцію. Якщо ви не здатні навчити їх, як належить ставитися до хворих, покажіть хоча би, як потрібно поводити себе в операційній.

Зрадівши і бурмочучи собі під ніс: «Да, да, Валерий Павлович…» — старий побіг до свого кабінету, а за пʼять хвилин уже літав коридорами в операційній піжамі, нагнітаючи свій грізний настрій, даючи чортів усім без розбору. Щоби клініка знала — він сьогодні оперує.

У кабінеті завклінікою відчувалася неприємна напруга.

— Як це розуміти? — обурено промовляв професор Соколов, міряючи кроками відстань від стіни до стіни. — Я взагалі не знаю, як це назвати. Не кажучи вже про те, що ви протримали хворого, який обгидився, пʼять годин на столі. Пʼять годин під наркозом мʼяли йому кишки! Але мова не про те. Хто дав вам право приховувати це від завідуючого клінікою? Як це розцінювати? Жарт? Насмішка?

— Валерію Павловичу, — виправдовувався завідуючий, — мені самому це стало відомо лише сьогодні — анестезіологи доклали. Я тоді вийшов із операційної одразу після вас. Вони з Хорунжим удвох зашивали, ну, і ще інтерн… Я й не знав…

— А чому анестезіологи? — не вгавав професор. — Чому не доклав ваш ординатор? Женатий чому не прийшов і не сказав вам? Хоча би зранку…

— Не знаю.

— А маєте знати, — продовжував завклінікою, — ви завідуючий відділом. Якщо я змушений приймати замість вас рішення в операційній, то на рахунок адміністративних, кадрових питань — вибачте. Чистота і порядок у відділенні, чистота і порядок у кадрах — це робитимете ви самі. Далі. Ігорю Петровичу, я, наскільки памʼятаю, просив вас подивитися чужоземну громадянку, що поступила вночі. Яким чином до неї потрапив професор Желязко? Поясніть мені — як це трапилося? У звʼязку з вашою халатністю стався дуже… повірте — дуже прикрий, неприємний інцидент. Нам телефонували з держадміністрації. Ви навіть не уявляєте собі, наскільки неприємний цей інцидент! І це ще тільки початок…

— Валерію Павловичу! — благальним тоном звернувся зав. — Я тут взагалі ні до чого! Я не бачив професора і нічого йому не казав! Ви ж знаєте — він завжди запізнюється. Я найменшого поняття не маю, як він потрапив туди. Та ви самі його спитайте… Мені зателефонували з пологового, попросили термінову консультацію, я говорив по телефону, а коли закінчив — усе вже сталося. Що ж я міг зробити?

— Я запитаю у Григорія Ананійовича, як він потрапив до полячки, — відповів Соколов. — Але річ у тому, що ви не поспішали виконувати мою вказівку. Між іншим, коли буде Женатий?

— Післязавтра. Хіба що прийде подивитися когось зі своїх хворих…

І, користуючись паузою, завідуючий вискочив із кабінету.

***

Перейти на страницу:

Похожие книги

Зараза
Зараза

Меня зовут Андрей Гагарин — позывной «Космос».Моя младшая сестра — журналистка, она верит в правду, сует нос в чужие дела и не знает, когда вовремя остановиться. Она пропала без вести во время командировки в Сьерра-Леоне, где в очередной раз вспыхнула какая-то эпидемия.Под видом помощника популярного блогера я пробрался на последний гуманитарный рейс МЧС, чтобы пройти путем сестры, найти ее и вернуть домой.Мне не привыкать участвовать в боевых спасательных операциях, а ковид или какая другая зараза меня не остановит, но я даже предположить не мог, что попаду в эпицентр самого настоящего зомбиапокалипсиса. А против меня будут не только зомби, но и обезумевшие мародеры, туземные колдуны и мощь огромной корпорации, скрывающей свои тайны.

Алексей Филиппов , Евгений Александрович Гарцевич , Наталья Александровна Пашова , Сергей Тютюнник , Софья Владимировна Рыбкина

Фантастика / Современная русская и зарубежная проза / Постапокалипсис / Социально-психологическая фантастика / Современная проза
Салихат
Салихат

Салихат живет в дагестанском селе, затерянном среди гор. Как и все молодые девушки, она мечтает о счастливом браке, основанном на взаимной любви и уважении. Но отец все решает за нее. Салихат против воли выдают замуж за вдовца Джамалутдина. Девушка попадает в незнакомый дом, где ее ждет новая жизнь со своими порядками и обязанностями. Ей предстоит угождать не только мужу, но и остальным домочадцам: требовательной тетке мужа, старшему пасынку и его капризной жене. Но больше всего Салихат пугает таинственное исчезновение первой жены Джамалутдина, красавицы Зехры… Новая жизнь представляется ей настоящим кошмаром, но что готовит ей будущее – еще предстоит узнать.«Это сага, написанная простым и наивным языком шестнадцатилетней девушки. Сага о том, что испокон веков объединяет всех женщин независимо от национальности, вероисповедания и возраста: о любви, семье и детях. А еще – об ожидании счастья, которое непременно придет. Нужно только верить, надеяться и ждать».Финалист национальной литературной премии «Рукопись года».

Наталья Владимировна Елецкая

Современная русская и зарубежная проза