Лікарня на відлюдді

Інша пацієнтка, яка лежала на сусідньому ліжку, мала в собі кілограмів із двадцять зайвих, але натомість була з розпущеним довгим волоссям, а халат на ній відстовбурчувався, злегка відкриваючи без перебільшення богатирські груди. Вона підняла голову, розвісивши губи-вареники, здивовано вирячившись на другий підряд обхід.

— Красива, красива! — одночасно зашепотіли інтерни, кожен із яких, безперечно, вважав себе знавцем жіноцтва.

Професор виставив живота з пихатим виглядом і, зателепавши короткими штаньми над старомодними шкіряними тапочками, заліз у прохід між ліжками. Вочевидь, він мав специфічні уявлення про жіночу принадність, бо несподівано для усіх повернувся до полячки задом, нахилився до нашої і, розтягнувши рота у радісній посмішці, голосно запричитав:

— Здрастуйте, здрастуйте! Ну, как ви до нас доехали? Как ваше здоровʼя? Ну ничо! Ми вас тут немножко подлечим.

Інтерни махали руками, цикаючи до нього, робили відчайдушні жести, проте Желязко ніяк не реагував. Нахилившись до остовпілої дівахи ще нижче, професор несподівано підігнув свої «скрипучі» коліна і з розгону всівся просто на голову полячці, продовжуючи примовляти:

— В нас тут очен хороша болница, опитни доктора, внимателний персонал.

Очевидно, професорські сідниці цієї миті відчули під собою якийсь не конче зручний предмет, причому, цей «предмет» ще й смикався під ними. Тому рука Желязка автоматично помацала поруч і натрапила на неподобство. Насилу піднісши сідниці, професор загріб «предмет» жменею і не надто поважно посунув убік, пробурмотівши при цьому:

— Подвинса…

А після цього знову розсипався у любʼязностях:

— Ну, ми вас тут немножко подремонтируем, я сам проконтролирую…

Більше нічого він сказати не встиг. За його спиною, наче привид, здійнялася жіноча постать, в якій уже не було ніякої чарівності. Вона вчепилася руками у професорський ковпак і комір та почала у нестямі трусити Желязка, супроводжуючи це дикими криками:

— Єзус Марія! Нєх вас пся крев заляє! Курва ваша мать!

Інтерни застигли на місці, не в змозі чимось зарадити, а полячка, яка, здавалося, зовсім оскаженіла, продовжувала дерти професорський халат і несамовито волати.

***

Він підійшов, посміхаючись ще здаля, бо впізнав старого знайомого. Володя Якимець виглядав удвічі ширшим, полисів і, що вже казати, — постарішав. Зате був вдягнутий у крутий модний піджак і мав по персню на кожній руці. На поясі висів мобільний телефон.

— Ну, привіт, привіт…

Лікар підійшов, із задоволенням подав руку старому знайомому, обійнявши його і ляскаючи по плечі.

— Добре виглядаєш, — витиснув із себе посмішку Олег.

— Та, загалом, нічого, — погодився той. — Раніше ще крутіше виглядав, а тепер схуд добряче.

— Уявляю собі, — здивувався Олег. — А що, зі здоровʼям проблеми?

— Та як тобі сказати… Наче й не зі здоровʼям… Це як подивитися… А чого ми тут? Їдемо, раз вже зустрілися.

— Куди?

— А яка до біса різниця? Знайдемо куди. Місто велике.

— Знаєш, — завагався Олег, — я другу добу чергую. Знову, наче навмисно, спати не дали — ніч відстояв. Голова, як відро. Давай просто посидимо десь.

— Я за те ж! Посидимо, поговоримо… Заразом і зʼїмо щось. Після чергування не завадить. Давай!

Вони зайшли за ріг, де розташовувалася стоянка для машин, і Якимець прочинив дверцята шикарної іномарки з масивними заокругленими формами, кольору «темний металік».

— Це що — твоя?

— Не зовсім. Це з роботи. Моя у гаражі.

— БМВ?

— Так. І у гаражі БМВ, але свіжіша. А ця більш потаскана, для робочих поїздок. Хоча, якщо на те пішло, робота — моя, то й машина, виходить, моя також.

— Гарна робота, — присвиснув Олег. — Хто ж тебе взяв на таку?

— Ніхто. Я, брате, сам беру на роботу. Хочеш — і тебе взяти можу.

— Круто, — погодився Олег. — Просто «новий рускій».

— Ну чому… Новий українець, — Володя засміявся, — в мене невеличке підприємство. Ось так живу, кручуся. А ти як?

— Так, — непевно промовив Олег, — скромно — просто лікар.

— Ну, я чув, — гарний лікар.

— Усі ми гарні, — їдко відповів Олег. — Особливо, коли припре, а так…

— Бачу, ти дійсно не в дусі. А мені, до речі, це знайомо. Також часто доводиться не спати. Особливо останнім часом.

Машину припаркували біля бровки навпроти симпатичної вивіски ресторанчика. Приятелі увійшли досередини.

— Ти, звичайно, як істинний хірург, коньяк поважаєш? Я чув, ваш брат тільки це пʼє.

— Мені однаково, — відповів Олег. — Сьогодні взагалі немає настрою пити.

— Знаєш, а я випʼю. Я взагалі кожного дня тепер… Ну, майже. Що, видно по мені?

Олег ніяково знизав плечима.

— Доброго дня, — до столика підійшла офіціантка, — Що ви бажаєте?

— Принеси нам, красуне, коньяку фірмового вірменського, з ікоркою та лимончиком — і щоб уже. А потім щось таке смачне — ну, ти знаєш, так, щоб ми тут не сумували. Бо більше не прийдемо.

Дівчина посміхнулася і пішла виконувати замовлення.

— А ти такий самий жилавий, як був, — заздро кинув поглядом Володя. — Непогано виглядаєш. Памʼятаю — з тобою важко було, хоч я й на категорію вище боровся. Памʼятаєш?