Читаем Лікарня на відлюдді полностью

— За час чергування поступило четверо хворих. Чоловік тридцяти двох років із післяінʼєкційним абсцесом сідниці. Оперований під місцевим знеболенням. Жінка сорока двох років, громадянка Польщі. Сольовий діатез, ниркова колька. Приступ знято. Повідомлення в адміністрацію подано. До речі, звідти дзвонили півгодини тому і просили, щоб ви, Валерію Павловичу, подивилися її.

— А чому хвора в нас, а не в урології? — запитав Соколов.

— Її прийняли до початку мого чергування, напевно, була підозра на апендицит… Ну, і останній хворий. Чоловік двадцяти двох років. Нещасний випадок на виробництві. Розриви правої долі печінки, внутрішньочеревна кровотеча другого ступеня. Хворий оперований. Ушивання розривів печінки, дренування черевної порожнини. Стан хворого на ранок задовільний….

Він замовк, відчуваючи незручність.

— Н-да-а… — завклінікою підвівся зі свого місця і перейшовся перед аудиторією. — Цей випадок заслуговує на особливу увагу. Ситуація така: бригада хірургів вищої та першої категорій чотири години оперує хворого, зробивши на цей момент уже все необхідне, — шукає розриви кишечника. А все тому, що їм дружно мариться каловий запах. Потім до них приєднується завідуючий відділенням, і вони продовжують у тому ж дусі ще годину. Тому хворий невиправдано довго знаходиться під наркозом. До того ж хворий, як відмітив сам Олег Вікторович, із крововтратою другого ступеня. Як це назвати?

Зав нервово совався на своєму стільчику і мовчав.

— А де, до речі, Григорій Ананійович? Чому вже друга підряд пʼятихвилинка проходить без другого професора? Я розумію, що Григорій Ананійович — заслужена людина… Проте є якийсь порядок, якісь канони, і їх потрібно дотримуватися! Ну, добре. На десяту мені потрібно до наукової частини. Ігорю Петровичу, ви подивитеся і розберетеся з полячкою. Якщо завідуючий відділенням не може приймати рішення в операційній, то організаційні питання він вирішувати зобовʼязаний. Я буду за дві години. Усі вільні.

***

Олег вийшов, наче хмара. Хтось смикнув його за рукав:

— Ну, ти гігант… По пʼять годин щоночі…

— Це ж яке здоровʼя треба мати…

— Та пішли ви!

— Слухай, а він що, дійсно обісрався?

— І шеф досі не знає? Олежку, коли дізнається — буде завал.

Усю групу лікарів, що сунула коридором, наздогнав завідуючий відділенням.

— Так, колеги! Я нагадую, щоб не забули здати заяви на відпустки, хто ще цього не зробив. Сьогодні останній термін. Я їду в пологовий на консультацію, повернуся — щоб усі заяви були. Олег Вікторович, вам востаннє нагадую про рецензію. Востаннє!

— Ігорю Петровичу, а як же полячка? — запитав Олег. — Ви забули, що шеф розпорядився?

— А до чого тут я? — знизав плечима той. — Я взагалі-то адміністратор. Он, є в нас другий професор — нехай дивиться. Він — світило, нехай лікує іностранку. Так що, Олег Вікторович, як зʼявиться Желязко, передайте йому прохання завклінікою щодо громадянки Польщі. Тим паче, це ваша хвора…

Олег нічого не відповів.

— Олег Вікторович! — покликала медсестра з поста, — вам телефонують. Беріть трубку.

Хірург підійшов до телефону.

— Так!

— Олеже, вітаю! Це Володя. Ми вчора домовлялися.

— А, так…

— То як на рахунок розмови? Зустрінемося?

Міміка лікаря свідчила про те, що ні з ким зустрічатися зараз йому не хотілося.

— Ну давай, підʼїжджай.

— За пʼятнадцять хвилин буду. Спускайся до центрального.

Олег поклав трубку. Назустріч йому по коридору своєю типовою ходою прямував професор Желязко.

— Доброго дня, Григорію Ананійовичу.

— Добридень, добридень…

— Григорію Ананійовичу, на моєму чергуванні чужоземка поступила, — сумніваючись у правильності власних дій, почав Олег, — громадянка Польщі. Наче ниркова колька. Щось із нею вирішувати потрібно. Та й з адміністрації просили, щоб завідуючий клінікою подивився, а він у наукову частину поїхав.

— О! Полячка? — пожвавився професор. — Посмотрим! Сечас собером интернов и посмотрим, обязателно. А где она лежит?

Тамуючи несподіване важке передчуття, Олег назвав номер палати.

— Хто в нас дежурна сестра сеодня? — загорлав професор, прямуючи далі. — А-а! То ти? Давай позови мне усех интернов у кабинет, позови… Пойдом, посмотрим…

І, продовжуючи бурмотіти собі під ніс, Желязко зник в «апендициті».

***

За кілька хвилин двері до палати розчинилися, й у прохід між койками посунула юрба інтернів на чолі з професором Желязком. Вигляд у нього був без перебільшення професорський і виразно свідчив про те, що нікому іншому такої важливої місії доручити не могли. На койках поруч лежали дві жінки, окрім яких у палаті було ще двоє бабусь. Професор змовницьки повернувся до інтернів, що вже побували тут на ранішньому обході, та напівпошепки поцікавився, кивнувши головою у бік двох жінок:

— То котора с них полячка — ота красива, или некрасива?

Жінка, що лежала біля вікна, виглядала дещо старшою, проте її елегантність, гарна фігура та макіяж кидалися в очі. Доглянуті руки нервово смикали край білизни, а невдоволено стиснуті губи не зменшували принадності. Вона й була чужоземною громадянкою.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Зараза
Зараза

Меня зовут Андрей Гагарин — позывной «Космос».Моя младшая сестра — журналистка, она верит в правду, сует нос в чужие дела и не знает, когда вовремя остановиться. Она пропала без вести во время командировки в Сьерра-Леоне, где в очередной раз вспыхнула какая-то эпидемия.Под видом помощника популярного блогера я пробрался на последний гуманитарный рейс МЧС, чтобы пройти путем сестры, найти ее и вернуть домой.Мне не привыкать участвовать в боевых спасательных операциях, а ковид или какая другая зараза меня не остановит, но я даже предположить не мог, что попаду в эпицентр самого настоящего зомбиапокалипсиса. А против меня будут не только зомби, но и обезумевшие мародеры, туземные колдуны и мощь огромной корпорации, скрывающей свои тайны.

Алексей Филиппов , Евгений Александрович Гарцевич , Наталья Александровна Пашова , Сергей Тютюнник , Софья Владимировна Рыбкина

Фантастика / Современная русская и зарубежная проза / Постапокалипсис / Социально-психологическая фантастика / Современная проза
Салихат
Салихат

Салихат живет в дагестанском селе, затерянном среди гор. Как и все молодые девушки, она мечтает о счастливом браке, основанном на взаимной любви и уважении. Но отец все решает за нее. Салихат против воли выдают замуж за вдовца Джамалутдина. Девушка попадает в незнакомый дом, где ее ждет новая жизнь со своими порядками и обязанностями. Ей предстоит угождать не только мужу, но и остальным домочадцам: требовательной тетке мужа, старшему пасынку и его капризной жене. Но больше всего Салихат пугает таинственное исчезновение первой жены Джамалутдина, красавицы Зехры… Новая жизнь представляется ей настоящим кошмаром, но что готовит ей будущее – еще предстоит узнать.«Это сага, написанная простым и наивным языком шестнадцатилетней девушки. Сага о том, что испокон веков объединяет всех женщин независимо от национальности, вероисповедания и возраста: о любви, семье и детях. А еще – об ожидании счастья, которое непременно придет. Нужно только верить, надеяться и ждать».Финалист национальной литературной премии «Рукопись года».

Наталья Владимировна Елецкая

Современная русская и зарубежная проза