Лікарня на відлюдді

— Олег Вікторович, вас якийсь чоловік до телефону просить. Каже, що вже дзвонив.

Лікар посміхнувся елегантній полячці, пообіцявши, що до ночі ще раз зайде, і вирушив на пост.

— Так!

— Олег Женатий?

— Він самий.

— Вітаю!

— Взаємно. А хто дзвонить?

— Володя Якимець. Памʼятаєш такого?

— М-м… Здається, ні.

— Перенесися років на пʼятнадцять назад. Спортивний корпус. Тренування тричі на тиждень. Володя Якимець з фінансового…

— Дійсно, пригадую… — розгублено промовив Олег. — Це ти? Радий тебе чути. Як ти мене вишукав? Що, якісь проблеми по медицині?

— Та як тобі сказати… Загалом, так.

— І у чому полягають?

— Знаєш, це взагалі не телефонна розмова. А ми могли би зустрітися? Я навіть зараз підʼїхав би.

— Довга розмова?

— Гм-м… Ну, можливо. Від тебе залежить. Може, й довга.

— Цікаво все-таки: а в чім справа?

— Ну… Добре було би таки зустрітися.

— Знаєш що? — подумавши, промовив Олег, — Якщо це не надто терміново, давай завтра. Зранку на десяту. Га? Якраз чергування здам і буду вільний.

— Давай, — зрадів співрозмовник. — Звичайно, не терміново. Як досі терпів, то ще до завтра витримаю.

— Слухай, може, тебе подивитися треба? — занепокоївся Олег. — Раптом щось серйозне? Тоді давай вже.

— Ні, це не те, що ти думаєш. До ранку цілком терпить.

— Тоді гаразд. До зустрічі.

— До зустрічі.

***

Ірина зазирнула до ординаторської, але там нікого не виявилося. Проте не встигла вона зачинити дверей, як хтось легенько підштовхнув її досередини. Це був він.

— О, доктор… Де ж ви ходите?

— Та… Дзвонив один старий знайомий.

— А де ваш вірний учень та послідовник?

— Хворих дивиться. Між іншим, нормальний хлопець. Он — історії всі пописав… Та й взагалі нічого. Правда?

— Малолєтка… — жінка поглянула на нього з докором. — Інша справа — ви, Олег Вікторович…

— Та що там я… Старий гриб. Запліснявів зовсім від такого життя. І взагалі — вистачить демагогії. Давай краще тягни сюди каву. Раптом знову притарабанять когось… Я, між іншим, так і не обідав після сну.

— А як же ваш інтерн? Раптом прийде?

— Так ми і йому наллємо. Дурненька, я ж про каву тобі говорю! А в тебе одне в голові.

— Ну, якщо я така дурненька, то вечерятимеш сам.

До ординаторської постукали — це була чергова:

— Доктор, терміново просять до приймального — важкий хворий.

— Та їм усі — важкі… Ну, вперед, Ірино Володимирівно! Бо зараз як замиємося на операцію — плакала наша кава.

— Сплюньте, доктор!

Але він вже спускався сходами.

***

Чоловік лежав на тапчані блідий, мовчазний, видаючи лише зрідка слабкий стогін.

— Що там?

— Дивіться, лікарю. Травма живота. На заводі вдарило балкою, яку тягнув трактор. Півгодини тому.

— Гемодинаміка?

— Пульс сто, тиск — сто на шістдесят.

Хірург присів поруч із пацієнтом і, зсунувши робу догори, легко торкнувся живота.

— М-м-м… — той лише застогнав.

— Голова крутиться?

— Так…

— Своїми ногами не йшли після травми?

— Пробував. Слабо…

Олег ще раз провів рукою по животі хлопця.

— Ну що… Оперувати тебе треба. Внутрішня кровотеча. Зараз ще одну процедуру, щоб переконатися і — чимшвидше на стіл.

Той лише заплющив очі і ковтнув.

— Давайте догори. Родичам повідомили?

— Уже із заводу дзвонили — зараз будуть.

Кивнувши головою на знак згоди, Олег рушив у відділення.

***

У операційній було все, як зазвичай. Зосереджене дзенькання інструментів, скупі репліки під акомпанемент наркозного апарата. Троє хірургів, медсестра, санітарка та анестезіолог із анестезисткою. Усі зайняті роботою.

— Умикай.

Загудів електровідсмоктувач.

— Крововтрата, напевно, до півтора літра. Як, Олег Вікторович?

— Десь так. Васю, не спи — кишки відводь набік, бо ж заважають. Тут спати ніколи. Звідки ж воно ллє?

— Он, десь із печінки.

— Та я і сам бачу, що з печінки, але де саме?

Але тут радісно вигукнув Ясінський:

— Я бачу! Он який розрив!

— Молодець. Я також бачу. А он — іще.

— Печінка, наче кавун, тріснула… — буркотів ще один хірург, який виконував роль першого асистента. — Я ж казав тобі — сто відсотків, а ти — лапароцентез, лапароцентез… Тут за кілометр було видно, що справа пахне керосином…

— Годі вже, зараз усі розумні… А живіт дарма розрізати також неприємно. Ірино, шити готуй — кетгут, але чимдовший, бо вʼязати незручно. З-зараза… як тут незручно… Потрібно ж так порватися…

— Дійсно, удар гарний був, могла й кишка постраждати.

— Не в тому справа, — Олег викинув на пелюшку жменю чорних кровʼяних згустків і ненадовго замовк, прошиваючи печінку. — Мені здалося, що якийсь каловий запах промайнув. Ви не чули?

— Та ну тебе… В тебе нюхові галюни вже.

— А я, між іншим, також чув, — устряв інтерн. — От коли ми кров із малого тазу відсмоктували, я також наче почув.

— Ну гаразд, ще подивимося. Давай, Ірино. Останній шов — і все.

Вони закінчили з печінкою і полізли у низ живота перебирати кишечник.

***