Читаем Лікарня на відлюдді полностью

Олег стояв одним сходовим маршем нижче, притулившись спиною до стіни, і дивився у стелю. Це був господарський або пожежний вихід. Там, унизу, вхідні двері були зачинені — ними ніхто не користувався. На проміжних площадках громадився непотрібний мотлох, та, за переконанням особливо сентиментальних медсестер і санітарок, саме тут жив Операційний. За аналогією з домовиком, тільки той удома, а цей — тут. Бува, загримить ні з того ні з сього металевий бікс для стерилізації у порожній та зачиненій операційній, або двері зариплять самі… Іноді серед ночі у системі водопостачання відбувалися якісь перепади тиску, тоді погано закручені крани раптово починали «вити», імітуючи якийсь аж людський стогін, що навіть примушував нових, необізнаних медсестер зіскакувати серед ночі й бігти по палатах, шукаючи, кому стало погано. Баба Жанна — найстарша з усіх санітарок — пояснювала це тим, що Операційний припадає губами до крану і дме в нього. Ключі від володінь Операційного неофіційно мали у кожному відділенні, й лікарі та медсестри часто використовували сходи як курилку. Тут іноді можна було почути таке, що…

Двері вище розчинилися, і до Олега збігла вдягнута у білу лікарняну піжаму Ірина. Спинилася поруч, простягла йому цигарку, залишивши іншу собі. Лікар дістав запальничку і, чиркнувши двічі коліщатком, затягся.

— Господи… Що це?

— «Кемел» — важкий.

— Воно й видно…

— Доктор, свої потрібно носити, — «проспівала» Ірина.

— Гаразд, із мене шоколадка. Де взяла?

— Женька пригостила. Ти хоч їв щось? Я зараз каву поставлю.

— Та ладно… Я взагалі-то перехопив. Ряшко підлизався. Я за нього сьогодні чергуватиму. Ми й остограмилися вже.

— Ох! Олег Вікторович… По вас і не скажеш… — вона скинула стрілками брів.

— Це тому, що я замучений. Нічого, відісплюся. Ти вже йдеш?

— Так, збираюся.

— Можемо по дорозі зайти в «Алісу». По каві — і розбігаємося. Виспатися треба.

— Давай. А як тобі моя нова туш?

— У контрасті з маскою — взагалі вражаюче.

— А може, мені також помінятися? Однаково я Галці чергування винна. Краще вже з вами, як із кимось іншим… Га?

— Якщо хочеш — міняйся. Будемо чергувати.

— А може, ви не хочете? — вона зробила картинно ображене обличчя.

— Ну що ти! Скажеш таке…

Він зігнувся до неї, Ірина поцілувала його у губи. Обоє піднялися догори. Двері за ними зачинилися, і ключ перекрутився двічі.

***

В ординаторській стояла тиша. Інтерн Ясінський із трагічним виразом обличчя писав історію хвороби, час від часу перериваючись, щоб поміркувати про щось своє. Двері розчинилися, і увійшов Олег Вікторович, старший ургентний зміни, його безпосередній шеф.

— Ну що, виспався? — поцікавився лікар.

Інтерн лише розпачливо махнув рукою.

— А дарма, — цілком серйозно промовив Олег. — Сьогодні з непривички, на твердому… Кажуть, старий замок поміняв.

Той лише надув губи.

— Ну гаразд, я ж так — по-дружньому. Наслуханий про твої «подвиги». Але не переймайся. Старий покипʼятиться і за тиждень не памʼятатиме. От якби ти в Соколова на столі шкарпетки забув — тоді би точно плакала твоя інтернатура. Той злопамʼятний. А цей… — Олег махнув рукою.

— Він з цим усім… Знаєте, що зробив? — вигукнув Василь, не приховуючи образи. — Медсестрам зміни пороздавав! Усім по деталі. Щоб я потім ходив і збирав!

— Ну, а ти не ходив і не збирав.

— Звісно! Проте вони самі приносили. А дехто просто шпильку пускав: «Доктор, там у нас якісь ваші речі валяються…»

— І, звичайно ж, — розсміявся Олег, — шкарпетки були стоячі, а підштанки з дірками.

— Ніякі не стоячі… — інтерн зовсім надувся.

— Та годі тобі вже! Знайшов трагедію… Щоденники написав?

— Написав.

— Молодець. Шви Горюнову зняв?

— Зняв.

— От і прекрасно. Лягай та спи. По дрібницях не будитиму. Сьогоднішній апендицит твій — від початку до кінця оперуватимеш. Я поасистую.

— Ще невідомо, чи він буде.

— Буде. Учора ж не було. Хтось поступав?

— Так. Мужик з післяінʼєкційним абсцесом і жінка — сорок два роки, між іншим, громадянка Польщі. Незадоволена — мати моя… Темпераментна уся. Усе — «поцо» та «поцо». По-нашому ні чорта не кумекає.

— Що у неї?

— Здається, ниркова колька. Ось тільки щойно її привезли.

— Ну, гаразд, — сказав Олег. — Абсцес сам розкривай. Як буде готово — покличеш мене, я подивлюся. Ну, а з полячкою піду познайомлюся. Про надходження чужоземців взагалі-то потрібно держадміністрацію повідомляти. Так що йду займатися.

***

На ходу застібаючи халат, Олег вийшов із ординаторської.

Телефон на сестринському посту дзвонив наполегливо. Нарешті підійшла чергова і зняла трубку.

— Перша хірургія. Так — є, чергує. А хто його питає? Одну хвилинку, він дивиться хвору.

Олег сидів у палаті на краю койки, на якій лежала насуплена, дуже невдоволена жінка. Лікар, доброзичливо торкаючись її руки, говорив:

— Ну ви ж бачите — вже минає, вам краще. Так одразу не може перейти. Повірте, вам зробили все, що належить у таких випадках. Крім того, про ваше надходження ми вже повідомили у міську адміністрацію, тому завтра про вас попіклуються представники державної влади. А сьогодні потрібно лягти і спати…

У дверях зʼявилася чергова:

Перейти на страницу:

Похожие книги

Зараза
Зараза

Меня зовут Андрей Гагарин — позывной «Космос».Моя младшая сестра — журналистка, она верит в правду, сует нос в чужие дела и не знает, когда вовремя остановиться. Она пропала без вести во время командировки в Сьерра-Леоне, где в очередной раз вспыхнула какая-то эпидемия.Под видом помощника популярного блогера я пробрался на последний гуманитарный рейс МЧС, чтобы пройти путем сестры, найти ее и вернуть домой.Мне не привыкать участвовать в боевых спасательных операциях, а ковид или какая другая зараза меня не остановит, но я даже предположить не мог, что попаду в эпицентр самого настоящего зомбиапокалипсиса. А против меня будут не только зомби, но и обезумевшие мародеры, туземные колдуны и мощь огромной корпорации, скрывающей свои тайны.

Алексей Филиппов , Евгений Александрович Гарцевич , Наталья Александровна Пашова , Сергей Тютюнник , Софья Владимировна Рыбкина

Фантастика / Современная русская и зарубежная проза / Постапокалипсис / Социально-психологическая фантастика / Современная проза
Салихат
Салихат

Салихат живет в дагестанском селе, затерянном среди гор. Как и все молодые девушки, она мечтает о счастливом браке, основанном на взаимной любви и уважении. Но отец все решает за нее. Салихат против воли выдают замуж за вдовца Джамалутдина. Девушка попадает в незнакомый дом, где ее ждет новая жизнь со своими порядками и обязанностями. Ей предстоит угождать не только мужу, но и остальным домочадцам: требовательной тетке мужа, старшему пасынку и его капризной жене. Но больше всего Салихат пугает таинственное исчезновение первой жены Джамалутдина, красавицы Зехры… Новая жизнь представляется ей настоящим кошмаром, но что готовит ей будущее – еще предстоит узнать.«Это сага, написанная простым и наивным языком шестнадцатилетней девушки. Сага о том, что испокон веков объединяет всех женщин независимо от национальности, вероисповедания и возраста: о любви, семье и детях. А еще – об ожидании счастья, которое непременно придет. Нужно только верить, надеяться и ждать».Финалист национальной литературной премии «Рукопись года».

Наталья Владимировна Елецкая

Современная русская и зарубежная проза