Лікарня на відлюдді

Годинник на стіні операційної показував уже пів на другу і продовжував відраховувати час. А ще за півгодини професор Соколов увійшов з піднятими, вже помитими руками і, не говорячи ні слова, попрямував до операційної сестри.

— Чому мовчимо? — єхидно запитав він невідомо в кого. — Що, змучилися?

— Ну, давай, Олег Вікторович, не тягни резину… — завідуючий відділом явно не збирався брати ініціативу на себе.

— Оперуємо закриту травму живота, — почав Олег, — повшивали розриви печінки, проводимо ревізію кишечнику і не можемо знайти пошкодження.

Його голос звучав сухо та скупо.

— А чому ви вважаєте, що воно повинно бути?

— Каловий запах у черевній порожнині.

— Гм-м…

Нервозність професора поступово проходила, звільняючи місце робочій зосередженості.

— Дійсно, запах є. Ну, давайте дивитися. Тільки нас тут явно забагато. Сергій Миколайович із інтерном нехай сядуть відпочинуть, а ми ревізнемо живіт.

Двоє слухняно відійшли, а завклінікою взявся до кишок.

— Так… тоща… Тут гаразд. Ось вже здухвинна… Нормально. Це просто гематома. Може, й ви намʼяли… Скільки часу оперуєте?

— Від пів на десяту, — невдоволено промовив анестезіолог.

— Що?! Чотири з половиною години? А чого ж ви копирсалися? З глузду зʼїхали! Хворого з такою крововтратою пʼяту годину на столі тримаєте! Слухайте, що це за дитинство? Та-ак… Поперечно-ободова… Норма-ально… Ну як це можна? Тут же ж нічого немає! Кишечник не пошкоджений, якщо не брати до уваги, що ви його пʼяту годину мнете. Ану, стоп… Стоп…

— Ну, чуєте? — Олег збуджено втупився в оперуючого. — Чуєте? От ми, коли сюди доходимо, явний запах чуємо. Десь поступає. Ось і місце підозріле.

— Не таратор, — перебив його професор. — Ревізуємо ще раз. Щось тут не так. Ось нисхідна, ось сигма.

Професор Соколов перебирав кишечник кілька разів, щоразу підозріло тягнучи носом. Він також добре розумів, що буде, якщо «закрити» живіт із незнайденим розривом кишки. Нарешті він випростався і глянув на колег.

— Зашивайте. Ми перевірили все. Розриву немає. Кишечник цілий. Закінчуйте операцію. Дренажі надійні поставте. Якщо все-таки пропустили і почнеться перитоніт — оперуватимемо повторно.

Завклінікою розвернувся і, здерши на ходу рукавиці, жбурнув їх на підлогу, після чого вийшов із операційної.

***

Усі виходили, наче вичавлені. Відкривалися крани в передопераційній, халати скидалися під ноги. Хірурги вмивалися просто на інструменти, що купами лежали в раковинах.

— Чорти би забрали ваші операції… — завідуючий відділом ніяк не міг заспокоїтися. — Все не як в людей… Пʼять із половиною годин… Завтра шеф на планерці розбиратиме по частинах.

— Ігорю Петровичу, навіщо ви так? — повернувся до нього Олег. — Ви ж так само не зашили! Правда? У вас також сумніви були.

Олег роздратовано витирав обличчя рушником, здогадуючись, що зійдеться все, безперечно, на ньому.

— Я не зашив? — обурився завідуючий. — Не вистачало, щоб я після вас животи зашивав! Сам розрізав — сам і зашивай. В нас із тобою дипломи однакові, й категорії, до речі, також. Якщо ти вліз у живіт, то чого у когось іншого повинна голова боліти?

— А чому ви кажете — «вліз»? — не погодився Олег. — Я що, якусь помилку допустив? Випадок неординарний. Я лише хотів сказати, що будь-хто одразу б не розібрався. І у вас були сумніви, і навіть у шефа. То чому ви з розгону на мене пʼять із половиною годин вішаєте?

— Нічого я на тебе не вішаю. А розбиратися мусили швидше.

— Звичайно, — промовив Олег, не приховуючи образи, — правий той, у кого більше прав…

— Чорти би забрали! Ну, хіру-урги! Ну, діячі! Йоп-понський бог! — цей крик, що пролунав з операційної, належав анестезіологу, який досі порався біля хворого, виводячи із майже шестигодинного наркозу. — Ну, діячі, маму вашу… Пʼять годин операції! Давно спати пора, а я, як дурний наркоз даю! І вони дірку в кишці шукають!

Не дивлячись на те, що маски та бахіли вже було скинуто, всі натовпом залетіли до операційної. З хворого вже поскидали операційну білизну, і рана на животі була закрита білою повʼязкою. Анестезіолог знаходився у стані надзвичайного обурення, крокував туди-сюди по операційній, розпачливо хитаючи головою. Ірина чи то здивовано, чи то злякано затуляла рота рукою, хоч на обличчі її ще досі була маска. Санітарка тихо гигикала у кутку.

— Що стали? — просто розвів руками анестезіолог. — Обісрався ваш хворий. Під себе наклав. А ви діру в кишці пʼять годин шукаєте! А я стою і нюхаю поруч із вами…

Олег мовчки підійшов до хворого і зазирнув йому між ніг. Потім розвернувся і, виходячи, копнув ногою скільки було сили скручені на підлозі професорські рукавиці.

***

Невиспані і невдоволені обличчя учасників нічної операції контрастно вирізнялися на загальному тлі решти присутніх на ранішній пʼятихвилинці. Шарудіння миттєво вляглося, коли увійшов завклінікою, займаючи своє місце «у президії». Його довге обличчя виглядало змарнілим та похмурим.

— Слухаю, — промовив він, — починайте.

Олег підвівся з місця і, поглядаючи на аркуш паперу, почав: