Лікарня на відлюдді

— Нічого не поробиш, — долив масла у вогонь Малевич, — честь району потрібно захищати. Вважай, таким чином і ти береш у цьому участь.

Підморгнувши Голоюху, шеф попрямував до себе.

— Ну, що, Лідо, йдемо на обхід? — підвівся з місця Беженар.

— Так, Валентине Івановичу.

За кілька хвилин всі лікарі порозходилися, й Олег залишився на самоті. Глибоко зітхнувши, він витяг мобільний і набрав номер. Обличчя його у цей момент висловлювало повне нерозуміння: як він може займатися таким ідіотизмом?

— Володю, це я.

— Можеш не казати цього щоразу, — відповів Якимець, — я ж і так бачу, хто телефонує.

— Ще не звик до цієї техніки, — пожалівся Олег. — Слухай, тут несподівано знайшовся один… добродій… Ну, пияк без певного роду занять. Схоже, це той, хто примусив тебе вийти з поїзда у Тачанові.

— …Не зрозумів… — насторожився Якимець. — Кого ти маєш на увазі?

— Продавця з рибою, звісно.

— З рибою?!

— Так… ти ж мені розповідав… Я тепер його лікар. Може, будуть якісь міркування з приводу? Ну, я там знаю…

— Так, так… — почав «схоплювати» Якимець. — А це… точно він?

— Під опис твій, у крайньому разі, підходить. Худий, неголений, лисуватий спереду.

— Гм-м… Можливо. Давай так. Я поміркую на рахунок цього, а ти звʼязку з ним не втрачай. Я і не думав якось у цьому напрямку… Дякую, що подзвонив, я з тобою звʼяжуся.

Похитавши головою, Олег сховав телефон.

***

Під кабінетом хірурга назбиралося досить людей. Побачивши лікаря, що похмуро сунув коридором, усі загомоніли і присунулися ближче до дверей.

— Добрий день, доктор…

— Доброго дня.

— Ой, приймайте вже, давно чекаємо…

Кивнувши всім без особливого настрою, Тарас увійшов до кабінету. Валентина, якій уже наперед було відомо про відсутність Савчука, сяяла, наче сонце.

— Доброго дня, доктор! Ви чого такий невеселий сьогодні? Не дивіться, що там стільки хворих, ми з вами скоро справимося. Може, вам настрій підняти? Розказати, що тут було учора?

— Дякую, не треба, — сухо відповів Голоюх, сідаючи за стіл. — Прошу, заходьте.

Увійшла сільська жінка і з нею дівуля-акселератка у шкіряній спідниці з претензією на моду. Щока та вухо дівчини були перевʼязані білою тканиною на один бік.

— Слухаю вас. Що сталося?

— Та ось, — невдоволено почала жінка, — учора хлопці потягли її з собою рибалити… Я казала — не йди! Гачком її зачепили. Не дає подивитися — і все! Ось так замоталася та сиділа цілу ніч. Зранку ледве притягла сюди.

Дівуля вже починала рюмсати.

— Ну, давайте глянемо, — запропонував Тарас. — Валю, розмотай.

Сестра, завівши «жертву рибальства» до перевʼязочної, почала знімати саморобну повʼязку.

— Вічно швендяєш, де не треба, — продовжувала буркотіти її матінка поруч із Голоюхом.

— Доктор! Ходіть сюди! — пролунало з перевʼязочної. — Такого ще не бачила! Жах!

У дівчини, яка тихенько скиглила у носову хустку, у мочці вуха поруч із сережкою висів доволі великий рибальський гачок з обрізаним шматком жилки, а на ньому вже дещо підсох хробак — жирний, розкішний за рибальськими мірками. Глянувши без особливих емоцій на це явище, Тарас промовив до медсестри:

— Обробляйте все спиртом, йодом, зараз витягнемо.

— Що там? — злякано кинулася до хірурга жінка.

— Та нічого, — відповів Тарас, — у вусі гачок, на гачку хробак. Зараз витягнемо — можна буде знову закидати. Може, на нього ще й клюне. Ідіть у кінець коридору — там аптечний кіоск. Купіть новокаїн, шприц, рукавиці.

Віддавши їй список, Тарас узявся писати картку.

— До-октор! — почулося з перевʼязочної. — Докто-ор! А хробака також йодом мастити?

— А як же? Хробак знаходиться в операційному полі — отже, мастити. Йому це не зашкодить, здох давно.

— Докто-ор… А я ніколи ще хробаків йодом не мастила, — продовжувала «співати» Валентина. — Може, ви самі?

Важко зітхнувши, Тарас підвівся з-за столу і повернувся до перевʼязочної. Взявши поданий сестрою пінцет, а потім і змочену в йодному розчині серветку, він почав мастити вухо разом із гачком та хробаком. Валентина ж, витягши з бікса нову серветку, підійшла до лікаря і знову, наче ненавмисно, ніжно стала йому тапочкою на ногу, від чого Голоюх доволі різко висмикнув свою.

— Ой, пробачте, доктор, я не хотіла… Не боляче?

Нічого не сказавши, Тарас висмикнув у неї другу серветку і помастив «рибальське господарство» повторно.

— Кусачки дістань. І ще — бікс із інструментами закривати положено…

Розчаровано погойдуючи пишними стегнами, медсестра пішла виконувати вказівку.

***

Беженар збирався відлучитися на деякий час.

Лікар застібав блискавку шкіряної куртки. Ліда відволіклася від знімка і кинула погляд на його кремезну, хоч і з животиком, постать.

— Що, щось не так? — не зрозумів він.

— Ой, та ні… Усе гаразд, — почервоніла дівчина.

— А я злякався — гадав, куртку задом наперед вдяг, наче халат. Ні, ну всяке буває! Запрацювався, або на тебе задивився… Ти, коли що, то кажи, бо піду по вулиці, а всі сміятимуться.

— Скажу, — просто відповіла вона.

— О! — Беженара наче осяяла цінна думка. — А ти ще довго сидітимеш?

— Ну… Ще трохи буду. А коли ви повернетеся?

— Хвилин за сорок. Я морозиво куплю, хочеш? Ти ж мене пригощала пряником. Я не забув. Ти яке любиш?

— Біле в шоколаді.