Читаем Лікарня на відлюдді полностью

— Дві, звичайно? — уточнив він.

— Ні, одну, — засміялася Ліда.

— Ну, як хочеш…

Усе це Беженар говорив таким тоном, що Ліда остаточно переконалася — посміхатися цей лікар не вміє взагалі.

***

— Олег Вікторович, — виглянув зі свого кабінету Малевич, — чую ваш голос… Зайдіть на хвилинку.

Віддавши останні настанови черговій, Олег увійшов і присів, як було запропоновано, на канапу.

— Олег Вікторович, ви розумієте, звичайно ж, роль паперової роботи, якою нас уже замучили, але від якої ми нікуди не подінемося. Так ось, це «щастя» ми стараємося ділити приблизно порівну. Не знаю, як було у вас, а наша служба чотири рази на рік складає звіт по різних показниках. Я думаю, вашою частиною звіту буде робота з операційним журналом. Ось маємо ми таку форму… — Малевич простяг підлеглому друковані аркуші паперу. — Все це потрібно підрахувати із операційних журналів та заповнити.

— Сьогодні зроблю, — відповів Олег та підвівся.

Не встигли за ним зачинитися двері, як задзвенів телефон завідуючого. Це був головний.

— Микола Прокопович?

— Слухаю, Геннадію Андрійовичу…

— Миколо Прокоповичу, що ви вирішили зі зняттям телефонів у відділенні? Який віддаєте на ліквідацію?

— А що я дам зняти? — обурився зав. — У нас і так два зняли — в травматології і в ординаторській. Лишився у моєму кабінеті та на посту в хірургії. Який я дам зняти?

— Який хочете. В усіх відділеннях знімаємо.

— Ну, це ж несерйозно! — Малевич навіть підвівся з місця. — Що мені до всіх? Тут хірургія! Ви що, не розумієте? Що мені один телефон? Я що тут — розірвуся?

— Миколо Прокоповичу, я з вами спокійно говорю, — вів своєї Лабо. — Телефон зняти мусимо. Нам бюджет урізали — не потягнемо ми оплатити усі телефони!

— Тоді в бухгалтерії знімайте, старшим медсестрам познімайте, а тут лишіть…

— Може, ви хочете на моє місце? — запитав головний. — Тоді вирішуватимете на свій розсуд…

— Мені й на своєму весело…

— Крім того, — продовжував Лабо, — ми змушені зняти з вашого телефона «вісімку».

— Та ви що, знущаєтеся?! — заголосив Малевич. — А якщо мені вночі доведеться санавіацію викликати? Я що — вікно відкрию і кричатиму?

— До міжміської лінії буде підключений один телефон — на «швидкій». Там усі дзвінки фіксуватимуться. Звідти зателефонуйте.

— Отже, в мене тут хворий із кровотечею вмиратиме, а я на «швидку» побіжу?! По темряві й калюжах? Геннадію Андрійовичу, та має бути у нашому житті хоч якийсь здоровий глузд!

— Нас заганяють у такі рамки, — спокійно відповів головний. — От ідіть у депутати — вам же пропонували. Там і доводьте, що медицина не виживе без грошей і здорового глузду, а мені це не потрібно доводити.

— Я лікар, а не злодій, — буркнув Малевич. — Що мені у депутатах робити?

— До того ж, — продовжував Лабо, — от у мене на столі лежать роздруківки усіх міжміських переговорів по відділеннях. Знаєте, куди за останній місяць дзвонили з вашого кабінетного телефону? Я вам скажу! Ну, до Києва — нехай, біс із ним… Бердичів — двічі. Ви можете пояснити, для чого вам знадобився Бердичів? Але це ще що! Ось: до Москви — чотири рази! Лісабон — тричі! І навіть знаєте, куди? Вгадайте — Торонто! Ви що, давали заявку на участь у міжнародному симпозіумі?

— Я розберуся… — весь червоний, процідив Малевич, кладучи трубку і одразу ж виглядаючи за двері: — Маша! Маша!!! Увесь середній та молодший персонал до мене. Терміново!

Почувши оце «терміново», дівчина побігла з усіх сил.

***

Листаючи операційні журнали у матеріальній оперблоку, Олег робив помітки на аркуші паперу.

Увійшла операційна сестра.

— Що, у вас отакі дрібні операції також записуються сюди? І що, мені їх також рахувати?

— Так, наші лікарі завжди рахують.

— А я що, не ваш?

— Ну що ви, доктор!

— От, чорти би вхопили…

— Що?!

— Га? — отямився Олег, зрозумівши, що подумав уголос. — Н-нічого. Згадав щось. Це я так…

Надя перейшла до сусіднього приміщення оперблоку.

— От, чорт забирай… — це знову вилетіло само.

На одній зі сторінок операційного журналу у графі паспортних даних стояло: «Якимчук Володимир Петрович, 1962 р. н.» Там же, нижче, вказувався і діагноз: «Облітеруючий ендартеріїт нижніх кінцівок». Ще нижче стояла назва операції: «Ампутація правої нижньої кінцівки на рівні стегна». Дата була вказана чітко та розбірливо: 18 жовтня.

— От чорти…

Дата в протоколі операції відрізнялася на два дні від тієї, коли Володя Якимець побував у Тачанові. Щоправда, прізвище хворого з журналу було не Якимець, а Якимчук. Але також Володимир. Та й рік народження приблизно мав співпадати. Цікаво, як Якимця по батькові? Цього Олег не знав.

Хоча, власне, самого протоколу, в якому мав описуватися хід операції, не було. Під паспортними даними стояла жирна «зетка», намальована іншим чорнилом. Олег перегорнув аркуш. З іншого боку виявився зовсім інший протокол. Оце-то так…

Перейти на страницу:

Похожие книги

Зараза
Зараза

Меня зовут Андрей Гагарин — позывной «Космос».Моя младшая сестра — журналистка, она верит в правду, сует нос в чужие дела и не знает, когда вовремя остановиться. Она пропала без вести во время командировки в Сьерра-Леоне, где в очередной раз вспыхнула какая-то эпидемия.Под видом помощника популярного блогера я пробрался на последний гуманитарный рейс МЧС, чтобы пройти путем сестры, найти ее и вернуть домой.Мне не привыкать участвовать в боевых спасательных операциях, а ковид или какая другая зараза меня не остановит, но я даже предположить не мог, что попаду в эпицентр самого настоящего зомбиапокалипсиса. А против меня будут не только зомби, но и обезумевшие мародеры, туземные колдуны и мощь огромной корпорации, скрывающей свои тайны.

Алексей Филиппов , Евгений Александрович Гарцевич , Наталья Александровна Пашова , Сергей Тютюнник , Софья Владимировна Рыбкина

Фантастика / Современная русская и зарубежная проза / Постапокалипсис / Социально-психологическая фантастика / Современная проза
Салихат
Салихат

Салихат живет в дагестанском селе, затерянном среди гор. Как и все молодые девушки, она мечтает о счастливом браке, основанном на взаимной любви и уважении. Но отец все решает за нее. Салихат против воли выдают замуж за вдовца Джамалутдина. Девушка попадает в незнакомый дом, где ее ждет новая жизнь со своими порядками и обязанностями. Ей предстоит угождать не только мужу, но и остальным домочадцам: требовательной тетке мужа, старшему пасынку и его капризной жене. Но больше всего Салихат пугает таинственное исчезновение первой жены Джамалутдина, красавицы Зехры… Новая жизнь представляется ей настоящим кошмаром, но что готовит ей будущее – еще предстоит узнать.«Это сага, написанная простым и наивным языком шестнадцатилетней девушки. Сага о том, что испокон веков объединяет всех женщин независимо от национальности, вероисповедания и возраста: о любви, семье и детях. А еще – об ожидании счастья, которое непременно придет. Нужно только верить, надеяться и ждать».Финалист национальной литературной премии «Рукопись года».

Наталья Владимировна Елецкая

Современная русская и зарубежная проза