Лікарня на відлюдді

— Дві, звичайно? — уточнив він.

— Ні, одну, — засміялася Ліда.

— Ну, як хочеш…

Усе це Беженар говорив таким тоном, що Ліда остаточно переконалася — посміхатися цей лікар не вміє взагалі.

***

— Олег Вікторович, — виглянув зі свого кабінету Малевич, — чую ваш голос… Зайдіть на хвилинку.

Віддавши останні настанови черговій, Олег увійшов і присів, як було запропоновано, на канапу.

— Олег Вікторович, ви розумієте, звичайно ж, роль паперової роботи, якою нас уже замучили, але від якої ми нікуди не подінемося. Так ось, це «щастя» ми стараємося ділити приблизно порівну. Не знаю, як було у вас, а наша служба чотири рази на рік складає звіт по різних показниках. Я думаю, вашою частиною звіту буде робота з операційним журналом. Ось маємо ми таку форму… — Малевич простяг підлеглому друковані аркуші паперу. — Все це потрібно підрахувати із операційних журналів та заповнити.

— Сьогодні зроблю, — відповів Олег та підвівся.

Не встигли за ним зачинитися двері, як задзвенів телефон завідуючого. Це був головний.

— Микола Прокопович?

— Слухаю, Геннадію Андрійовичу…

— Миколо Прокоповичу, що ви вирішили зі зняттям телефонів у відділенні? Який віддаєте на ліквідацію?

— А що я дам зняти? — обурився зав. — У нас і так два зняли — в травматології і в ординаторській. Лишився у моєму кабінеті та на посту в хірургії. Який я дам зняти?

— Який хочете. В усіх відділеннях знімаємо.

— Ну, це ж несерйозно! — Малевич навіть підвівся з місця. — Що мені до всіх? Тут хірургія! Ви що, не розумієте? Що мені один телефон? Я що тут — розірвуся?

— Миколо Прокоповичу, я з вами спокійно говорю, — вів своєї Лабо. — Телефон зняти мусимо. Нам бюджет урізали — не потягнемо ми оплатити усі телефони!

— Тоді в бухгалтерії знімайте, старшим медсестрам познімайте, а тут лишіть…

— Може, ви хочете на моє місце? — запитав головний. — Тоді вирішуватимете на свій розсуд…

— Мені й на своєму весело…

— Крім того, — продовжував Лабо, — ми змушені зняти з вашого телефона «вісімку».

— Та ви що, знущаєтеся?! — заголосив Малевич. — А якщо мені вночі доведеться санавіацію викликати? Я що — вікно відкрию і кричатиму?

— До міжміської лінії буде підключений один телефон — на «швидкій». Там усі дзвінки фіксуватимуться. Звідти зателефонуйте.

— Отже, в мене тут хворий із кровотечею вмиратиме, а я на «швидку» побіжу?! По темряві й калюжах? Геннадію Андрійовичу, та має бути у нашому житті хоч якийсь здоровий глузд!

— Нас заганяють у такі рамки, — спокійно відповів головний. — От ідіть у депутати — вам же пропонували. Там і доводьте, що медицина не виживе без грошей і здорового глузду, а мені це не потрібно доводити.

— Я лікар, а не злодій, — буркнув Малевич. — Що мені у депутатах робити?

— До того ж, — продовжував Лабо, — от у мене на столі лежать роздруківки усіх міжміських переговорів по відділеннях. Знаєте, куди за останній місяць дзвонили з вашого кабінетного телефону? Я вам скажу! Ну, до Києва — нехай, біс із ним… Бердичів — двічі. Ви можете пояснити, для чого вам знадобився Бердичів? Але це ще що! Ось: до Москви — чотири рази! Лісабон — тричі! І навіть знаєте, куди? Вгадайте — Торонто! Ви що, давали заявку на участь у міжнародному симпозіумі?

— Я розберуся… — весь червоний, процідив Малевич, кладучи трубку і одразу ж виглядаючи за двері: — Маша! Маша!!! Увесь середній та молодший персонал до мене. Терміново!

Почувши оце «терміново», дівчина побігла з усіх сил.

***

Листаючи операційні журнали у матеріальній оперблоку, Олег робив помітки на аркуші паперу.

Увійшла операційна сестра.

— Що, у вас отакі дрібні операції також записуються сюди? І що, мені їх також рахувати?

— Так, наші лікарі завжди рахують.

— А я що, не ваш?

— Ну що ви, доктор!

— От, чорти би вхопили…

— Що?!

— Га? — отямився Олег, зрозумівши, що подумав уголос. — Н-нічого. Згадав щось. Це я так…

Надя перейшла до сусіднього приміщення оперблоку.

— От, чорт забирай… — це знову вилетіло само.

На одній зі сторінок операційного журналу у графі паспортних даних стояло: «Якимчук Володимир Петрович, 1962 р. н.» Там же, нижче, вказувався і діагноз: «Облітеруючий ендартеріїт нижніх кінцівок». Ще нижче стояла назва операції: «Ампутація правої нижньої кінцівки на рівні стегна». Дата була вказана чітко та розбірливо: 18 жовтня.

— От чорти…

Дата в протоколі операції відрізнялася на два дні від тієї, коли Володя Якимець побував у Тачанові. Щоправда, прізвище хворого з журналу було не Якимець, а Якимчук. Але також Володимир. Та й рік народження приблизно мав співпадати. Цікаво, як Якимця по батькові? Цього Олег не знав.

Хоча, власне, самого протоколу, в якому мав описуватися хід операції, не було. Під паспортними даними стояла жирна «зетка», намальована іншим чорнилом. Олег перегорнув аркуш. З іншого боку виявився зовсім інший протокол. Оце-то так…