Лікарня на відлюдді

Беженар поступово втрачав терпець. Він сидів на посту, спираючись своєю масивною фігурою на сестринський столик, і обурено слухав того, хто говорив із трубки скоромовкою:

— Це не має ніякого значення — так мені пояснили. Ви — лікар, ви — спеціаліст, тому повинні нести відповідальність за прийняті вами рішення. Тому, Валентине Івановичу, я вас дуже прошу, до завтра напишіть пояснювальну на імʼя райвійськкома. Ви що, не розумієте, що завтра я мушу щось везти на область?

— А я вам ще раз кажу, — повторив Беженар, — ніяких пояснень не даватиму. Вам особисто і так усе зрозуміло. А з вашим обласним начальством розбирайтеся самі — не перекладайте з хворої голови на здорову.

— Гаразд, — промовили на тому боці дроту, — не хочете по-доброму — будете самі розбиратися з військкомом. І з вашим начальством, до речі, також.

— Зі своїм я розберуся, — відрубав Беженар. — А от босоногий військком — це теж ваш головний біль. Бувайте здорові.

— Що сталося? — запитала Ліда, коли він повернувся до ординаторської.

— А що, видно?

— Ну, зовсім трошки.

— Та я, загалом, людина спокійна, але ж це будь-кого дістати можна! Ти була зі мною на призовній комісії?

Вона кивнула.

— Що від нас там залежить? До армії — це і так усім відомо — потрапляють лише ті, хто за браком грошей або розуму не може відмазатися. То навіщо взагалі ці комісії? Хлопця, про якого йдеться, визнали придатним аж на обласному призовному пункті. А моє рішення про непридатність відмінили, повернули і примусили переписати. І от тепер — на тобі, ЧП! Вже з армії його завернули — все-таки здоровʼя забракло. То чого я маю пояснювальну писати? Я що — цап-відбувайло?

Він тлумачив це їй з неабияким знанням справи і дуже дохідливо.

— Коли підеш, сонечко, на роботу — памʼятай, що головне — виконання інструкцій. Будеш із ними вухо насторожі тримати — менше ґуль отримаєш. Ні, ну зрозуміло — хворому не можна робити погано. І якщо інструкції йдуть у розріз із інтересами хворого, а це буває дуже часто, їх треба вміти обійти. Але цього, на жаль, в інституті не навчишся.

— От ви мене і навчіть, — жартівливо промовила дівчина.

— Навчу, — цілком серйозно відповів Беженар.

— Валентине Івановичу, — до ординаторської знову зазирнула чергова, — вас знову до телефону.

— Так! — вийшовши з нею, Беженар взяв трубку.

— Доктор, я щойно говорив по цьому питанню з військкомом, — заскоромовили звідти, ковтаючи слова, — він казав, щоб ви особисто привезли пояснювальну зараз, інакше буде доповідна на вас в адміністрацію та на імʼя…

— Слухай, — важко промовив Беженар, — ти звернися до логопеда, бо я тебе ні хріна не розумію.

Трубка мʼяко лягла на важіль апарата, а лікар тихо і поважно рушив коридором назад.

***

Малевич із Олегом стояли вже «помиті» в операційній. Медвідь «домивався» — з передопераційної чувся плюскіт води з крана. Хворого вводили у наркоз.

— Скільки?

— Вісімдесят на сорок.

— Клинок дай інший, шия коротка…

— Оцей?

— Нехай лежить поруч. Ардуан.

— Як зазвичай?

— Так, тільки все в темпі…

До них долітали тихі уривки фраз анестезіологічної бригади.

— Миколо Прокоповичу, — це вже призначалося Малевичу, — тиск вісімдесят на сорок, вище не піде. Ми вводимо в наркоз. Ви ж розумієте…

— Та вже розумію, — відповів зав. — За даних обставин операція розглядається як реанімаційний захід. Правильно я кажу?

— Звісно.

— Можна було і з обласної когось викликати — випадок слизький, — розмірковував Малевич, — але ж поки це туди-сюди… Півтори години як мінімум.

— Ну, я гадаю, така операція нам по зубах, — зауважив Олег.

— Та воно-то так, — скривився Малевич, — от тільки загальний результат під питанням. Хворий надзвичайно важкий, крововтрата «сумошечча». Сам знаєш, яка середньостатистична смертність у таких випадках. А як приїжджають потім — пояснити їм ой як важко. Ну, але не будемо забігати наперед. Нам би його витягти… — Малевич кивнув у бік хворого на столі, якого вже інтубували.

— Миколо Прокоповичу, а можна запитання не по суті? Нам ще хвилин зо пʼять чекати…

— Чого ж, давай.

— Я там журнал продивлявся операційний. В одній операції паспортні дані хворого записані, а протоколу самого немає.

— Що за операція?

— Ампутація якась. Якимчук прізвище. За минулий рік.

— А… — згадав зав. — Памʼятаю, був у нас такий. Молодий відносно чоловік, заїжджий якийсь. Гангрена у нього почалася — ноги запущені були. Якийсь він такий був — неблагополучний, словом. Сидів, чи що… Не памʼятаю.

— І що ж з ним?

— Та в останню мить відмовився від операції. Голоюх ним займався. Чесно кажучи, не памʼятаю, куди потім хворий подівся і що з ним.

До операційної з піднятими руками зайшов Медвідь:

— Про кого це ви?

— А памʼятаєш, був тут такий, що від ампутації відмовився? Минулого року…