Читаем Лікарня на відлюдді полностью

— То я не зрозумів, — як ні в чому не бувало, запитав Беженар, уже почавши було скидати халата, — мені роздягатися, чи ні?

Двері грюкнули доволі гучно.

— Я так і гадав, — знизав плечима Беженар, звертаючись вже до Ліди: — А ти що, злякалася?

— А то ні…

— Дарма. Він — ну, ти ж бачиш, що за людина.

— А якби він вас із собою забрав?

— То йому би гірше було. Ти що, сумніваєшся? Я дотепер свою штангу тягаю. Майстер спорту, між іншим. Що, не віриш? Завтра посвідчення принесу. Я досі щороку на районній спартакіаді трудівників села виступаю. Минулого року не було Книша з РайСТ, то я перше місце мав. А так він завжди перший.

— І що, ви би його побили?

— Ну навіщо? Погрузив би на ноші у «швидку» і завіз би у відділок міліції.

Вона засміялася.

— А раптом він вам потім якусь капость влаштує?

— Що він мені може зробити? — знизав плечима Беженар. — Я, між іншим, не остання людина в районі. А він так… — лікар зневажливо махнув рукою, — до першої комісії, яку не купиш двома ящиками горілки…

***

З операційної виходили мокрі, змучені та мовчазні. У роздягалці Малевич, не знімаючи плямистої від поту піжами, мацнув по кишенях халата:

— От зараза…

Медвідь із Женатим, поскидавши піжами, вмивалися.

— Що там? — запитав Ілля.

— Цигарки у кабінеті лишилися.

— Беріть у мене в халаті, — запропонував Олег.

— Дякую…

Розчинивши вікно, Малевич закурив просто там.

— Ну що, хлопці-молодці… Я гадаю, все зроблено, — завідуючий продовжувати думати про операцію.

— Днів чотири, — припустив Медвідь. — Якщо витягне — все буде гаразд.

— Так… — погодився Малевич. — Напевно. Знаєте що, хлопчики, я, напевно, додому піду. Щось я не у формі сьогодні. Хто ургентний?

— Я, — відповів Медвідь.

— От і добре. Справляйтеся. Дивіться за ним. До речі, завтра комплексна перевірка з управління. Це можна «поїхати»…

І зав почав здирати мокру піжаму.

***

Постукавши, Олег увійшов до кабінету статистики.

— Вітаю вас, Віталію Івановичу.

— Доброго дня… — підозріло глянувши на лікаря, промовив статист, який ще не повністю відійшов від «хірургічних» жартів.

— Чи не будете ви такі любʼязні скомандувати дівчатам, щоб знайшли пачку історій за жовтень минулого року?

— Зараз. А вам навіщо?

— Деякі дані вибрати потрібно. Може, я із собою візьму, щоб вам тут не заважати? — запитав Олег.

— Ні, — категорично заявив Маценко. — Ви знаєте, вони мають зберігатися тут, я за цим слідкую…

З історії хвороби Якимчука, яка мала всередині лише два листки, Олег не довідався нічого нового. Судячи з записів Голоюха, гангрена лівої стопи зайшла у нього далеко. Хворого готували до операції, на яку той, виходило так, до останнього моменту був згоден. Його оглядав анестезіолог, готуючи паралельно до наркозу. За всіма правилами був оформлений передопераційний висновок. А наступний запис свідчив про те, що хворий, будучи в операційній, категорично відмовився від операції, хоча його поставили до відома про смертельну небезпеку цього рішення для себе. Усе. Виписали Якимчука цього ж дня. Згідно із записом — узятий родичами для лікування в іншому закладі. Що ж могло так несподівано вплинути на зміну настрою цього загадкового Якимчука, який поступив до Тачанівської лікарні, коли його майже тезка, зійшовши з поїзда, ловив на привокзальній площі продавця риби?

Маценко знову якось підозріло глянув на хірурга, що примусило Олега скласти історії та завʼязати пачку.

— Дякую. До побачення.

Із власного досвіду Олег знав, що подібне явище має обмежений перелік причин. Найчастіше, це якісь непорозуміння між лікарем (або персоналом загалом) і хворим. Щось не сподобалося, назрів конфлікт — тоді й вирушає пацієнт до іншого закладу, намагаючись знайти краще ставлення. Але, як правило, це стається набагато раніше — хворий, якому щось не подобається, не доходить до операційної. Та й Медвідь із Голоюхом не ті люди, які могли би скривдити якимось чином пацієнта. Хоча, причина може критися і в самому хворому — якийсь такий… майже бомж. Такому іноді важко догодити. Такі здатні на непередбачені вчинки. Але гляди, навіть родичі кінець-кінців знайшлися… Може, вони вплинули на такий поворот справ?

Олег навіть не зауважив, коли почав справді перейматися тим, що кілька днів тому вважав повною нісенітницею та безглуздям.

***

В ординаторській хірургічного відділення зʼявилася нова людина в погонах, щоправда, цього разу в міліцейських. Капітан районного відділку міліції Іван Панчишин виглядав збудженим та змоклим. Знявши кашкета, він опустився на перший-ліпший стільчик і промовив:

— Вітаю, Валентине Івановичу…

Ліда ще перебувала під враженням попереднього «гостя», тому підозріло поглядала на капітана.

— Вітаю! — відповів Беженар. — Що сталося? Ти чого такий мокрий?

— Та ну його… День сьогодні — це щось із чимось. Он, клієнта тобі привіз.

— Хворого, тобто?

— У сусідньому районі втеча з КПЗ. Зранку по області перехват оголосили. Он, щойно зловили мужика. Завал — ну, як у кіно — зі стріляниною. Короче, лежить у машині.

— Що, вогнепальне?

— Та де там! Стрибав із плит — три метри висоти. Тікав так.

— Ти ж кажеш — стріляли.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Зараза
Зараза

Меня зовут Андрей Гагарин — позывной «Космос».Моя младшая сестра — журналистка, она верит в правду, сует нос в чужие дела и не знает, когда вовремя остановиться. Она пропала без вести во время командировки в Сьерра-Леоне, где в очередной раз вспыхнула какая-то эпидемия.Под видом помощника популярного блогера я пробрался на последний гуманитарный рейс МЧС, чтобы пройти путем сестры, найти ее и вернуть домой.Мне не привыкать участвовать в боевых спасательных операциях, а ковид или какая другая зараза меня не остановит, но я даже предположить не мог, что попаду в эпицентр самого настоящего зомбиапокалипсиса. А против меня будут не только зомби, но и обезумевшие мародеры, туземные колдуны и мощь огромной корпорации, скрывающей свои тайны.

Алексей Филиппов , Евгений Александрович Гарцевич , Наталья Александровна Пашова , Сергей Тютюнник , Софья Владимировна Рыбкина

Фантастика / Современная русская и зарубежная проза / Постапокалипсис / Социально-психологическая фантастика / Современная проза
Салихат
Салихат

Салихат живет в дагестанском селе, затерянном среди гор. Как и все молодые девушки, она мечтает о счастливом браке, основанном на взаимной любви и уважении. Но отец все решает за нее. Салихат против воли выдают замуж за вдовца Джамалутдина. Девушка попадает в незнакомый дом, где ее ждет новая жизнь со своими порядками и обязанностями. Ей предстоит угождать не только мужу, но и остальным домочадцам: требовательной тетке мужа, старшему пасынку и его капризной жене. Но больше всего Салихат пугает таинственное исчезновение первой жены Джамалутдина, красавицы Зехры… Новая жизнь представляется ей настоящим кошмаром, но что готовит ей будущее – еще предстоит узнать.«Это сага, написанная простым и наивным языком шестнадцатилетней девушки. Сага о том, что испокон веков объединяет всех женщин независимо от национальности, вероисповедания и возраста: о любви, семье и детях. А еще – об ожидании счастья, которое непременно придет. Нужно только верить, надеяться и ждать».Финалист национальной литературной премии «Рукопись года».

Наталья Владимировна Елецкая

Современная русская и зарубежная проза