Лікарня на відлюдді

— Слава Богу, не він. І що, були з ним конфлікти якісь?

— Та ні… — здивовано скривилася вона. — Ніяких. Нормально лежав… Правда, все випитував, навіть у мене — чи то обовʼязково ногу віднімати. Але ж це всі так.

— Гаразд, Валентино Гаврилівно. Я бачу, у вас тут хворих по обіді не буває. Якщо хтось прийде — дзвоніть у хірургію, я підскочу.

— А як же кава? — викотила очі Валентина. — Погана, виходить?

— Ой, що ви… — згадав Олег.

Лагідно посміхнувшись, він випив залпом обидві чашечки і вискочив із кабінету, залишивши здивовану медсестру на самоті.

***

У вісімнадцятій палаті, як завжди, відбувалося щось неординарне. Біля хворого, що лежав на функціональному ліжку, товклося кілька медсестер. Ногу його вже встановили на шину Белера і накрили пелюшкою, на якій одразу проступила червона пляма. Маша, наклавши хворому на руку джгута, марно намагалася влучити у вену. Охоронці, вже інші, в чистих уніформах, сиділи на вході до палати.

— Ну, що там? — запитав Беженар.

— Абсолютно… — розвела медсестра руками. — Не можу вколоти. Наче й вени є, а не можу.

— То кличте із реанімації ще когось — вони ж там такі аси. Може, знайдуть?

Маша побігла до реанімації, а Беженар сам протиснувся поміж койок і почав вивчати внутрішню поверхню рук хворого. Потім перейшов оглядати здорову ногу. Ліда стояла трохи далі, намагаючись не заважати у цій тісноті.

— Дійсно, — розчаровано промовив лікар. — Скільки часу ви вже колетеся?

— Та робіть так, доктор, може, витримаю… — замість відповіді махнув рукою пацієнт.

— Може — нас не влаштовує. Я запитав: скільки ви колетеся?

— Давно…

— Воно й видно.

Щур увійшов до палати в супроводі Наталі. Обоє здивовано глянули на сторожів із автоматами та в бронежилетах.

— Наркоман зі стажем, — сказав Беженар. — Усі підшкірні вени на руках, ногах облітеровані — немає куди вколотися. Відкритий перелом, привезли у шоку. Потрібно хірургічно обробку робити, та й витяжку, а я його зачепити боюся. Відкапати його би хоч зо дві-три години. Може, твої дівчата спробують? Чи, може, підключичку поставиш?

— Гм-м… Та я боюся такому підключичку робити… Що там, Наталю?

Усі спроби навіть такого аса, як Наталя, закінчувалися поразкою.

— Дайте, я сам вколю… — стогнав хворий.

— Так венесекцію зробіть, — порадив Щур.

— А де? Вени ж непрохідні. А йти на глибоку — так само операційна травма.

— Дайте, я сам… — знову почав хворий.

— Що — ти сам?! Ти сам уже доколовся…

— Я вколю сам — усе, що потрібно…

Обоє охоронців насторожилися, бачачи, до чого йде.

— Ну, дайте, я сам вколю, — знову подав голос травмований. — Які ж ви…

— Що ти вколеш? — скипів Беженар. — Тут медсестри не можуть…

— А як же я у камері вколов?

— І дійсно, як він у камері вколов? — зацікавлено повторив Щур.

— Сюди, — пацієнт підняв руку, вказуючи під пахву.

— Куди це… — не зрозумів Беженар.

— В аксилярну вену… — припустив Щур. — Неможливо. Навіть Наталя не попаде. А сам собі…

На шкірі під пахвою дійсно виднівся слід інʼєкції.

— Та я коловся так, ще до зони, — наполягав хворий, — коли на руках місця не стало. Потім лікували насильно, а сьогодні як спробував — одразу попав.

— Маячня, — сказав Щур, — неможливо. Проте як хочете. Нехай пробує, може, гірше не буде.

Беженар невпевнено знизав плечима і озирнувся на охоронців.

— Ми що… — розвів руками старший. — Потім на себе нарікайте. Звідки я знаю, що він викине? Ви би бачили, як він утікав…

— Ну, з відкритим переломом ноги він нікуди не втече, припустимо…

— Ну, гаразд, — наважився Беженар, — вколовся ж він у камері якось.

— Еге, вколов під шкіру — і все, — пробурмотів Щур. — Людина навіть очима не здатна побачити свою підпахву! Як тут колотимеш?

— Машо, давай «метелика».

Внутрівенний катетер розкрили.

— Отже, так, — сказав Беженар, — зараз вам дадуть спеціальну голку. Щойно вколетеся — одразу голку повинна взяти медсестра, щоб встановити вам катетер, через який вводитимуть ліки. Вам тільки потрапити у вену — зрозуміли?

— Зрозумів. Тільки стільчика мені потрібно. І люстерце.

— А це навіщо? — не зрозумів Беженар.

— Той доктор вірно казав — у мене там очей немає.

Щойно все це принесли, хворий зробив спробу підвестися.

— Куди?!

— А як інакше? Поможіть… Не бійтеся, не втечу. От місяців за два, як нога загоїться…

Стільчик поставили задом до ліжка, і незвичайний пацієнт навалився пахвою на його спинку, простягаючи руку вперед над сидінням стільчика, на якому лежало люстерце. Поламану гомілку його обережно притримували на шині, яку довелося дещо посунути.

— Давайте голку вашу…

Він запрацював кулаком простягнутої руки, одночасно перетискаючи спинкою стільчика замість джгута вену, на яку, враховуючи її розташування, неможливо було ні накласти звичайного джгута, ні побачити результат його дії — усі були в цьому впевнені. Зек затис кулака і засадив собі голку під пахву — як усім здалося, майже не цілячись. На люстерце закрапала кров!

— Давай! — підштовхнув Машу Беженар.

Медсестра тремтячими руками доробляла те, що сам пацієнт зробити вже не міг із причини некомпетентності.

— Усе, — сказав Беженар. — Приєднуй і капайте йому інтенсивно. За годину ставимо витяжку.