Читаем Лікарня на відлюдді полностью

— О, а ви любитель? — Адлахович зручніше вмостився на ліжку. — Доктор, от я зʼїжджу до сестри у Верхній Потік, я вам привезу. Ось такі! — він показав руками. — Карасі, лини…

— Та ну! — здивувався Олег.

— Що, не вірите? Та я вам таку рибку до пива зроблю! От оклигаю і зʼїжджу. Все-таки шістдесят кілометрів.

— А чому так далеко? У нас що, не ловиться?

— О! — Адлахович зробив здивоване обличчя. — А де ж у нас? Тут і ловити немає де. Ні річки, ні озера… Ставочок маленький — там лише пацани дрібноту смикають. А там мені родичі дадуть — вони і сіточку люблять поставити.

— І ви рибку на вокзал, — із розумінням підсумував Олег.

— Ну, свіжу копійку, незалежну від жінки завжди треба мати. А ви звідки знаєте? Що, розповіли вже?

— Та ні, — збрехав Олег. — Якось минулого року я їхав через Тачанів і бачив на вокзалі, як чоловік рибу продавав. Може, й ви, не памʼятаю. Мені тоді ще так пива схотілося…

— А коли це було? — недовірливо запитав Адлахович.

— Восени. Середина жовтня.

— Не може бути, — категорично заявив Адлахович. — Це було не тут. Або не в жовтні.

— Чому?

— А тому, що я цілу осінь у «принудиловці» відлежав. Жінка, зараза, мене туди спровадила. Ой, доктор, якби ви знали, що мені пережити довелося! Я із вересня місяця у Верхньому не був і риби в руках не тримав!

— Тоді, напевно, це були не ви, — розвів руками Олег.

— Е, ні! — Адлахович зробив серйозне обличчя і застережливо помахав пальцем. — Вибачаюся, доктор. Окрім мене, тут жодна жива душа риби не продає. Це вже точно. Та її просто взяти ніде — не наш продукт. Усе продають: пиріжки, насіння, воду солодку… А от риба — виключно моя монополія. Якби хтось і зʼявився, мені би хлопці на вокзалі сказали.

Тепер голос його став переможним, а палець вимахував взагалі урочисто.

— Це точно? — ще раз перепитав Олег.

— Та я перехреститися можу! — зробив широкий жест Адлахович.

— Ну, Господь із нею, з рибою, — махнув рукою Олег. — Видужуйте.

— Доктор, я сказав — значить, стопудово! — не міг заспокоїтися Адлахович. — Як тільки поїду у Верхній…

Олег вийшов, і на його обличчі посіло нерозуміння та стурбованість. Брехати, звісно, Адлаховичу не було ніякого сенсу. А отже, виходило, що або Якимцю примарився продавець риби, або Володька їхав через Тачанів не в жовтні.

***

Від самого рання відділення перебувало у неабиякому русі. Старша сестра ганяла по приміщеннях у супроводі санітарки. Начальниця підставляла собі стільчик і пробувала пальцем то тут, то там поверхні, розташовані вище рівня людського ока, у пошуках пилюки.

— Ось тут витри ще раз. Я що, маю за вами все перевіряти? Зараз із області приїдуть — отут у першу чергу мацатимуть.

Інша санітарка натужно драїла у коридорі.

— Соню, хлорки не шкодуй. Щоб смерділо…

— А я що — винна, що теперішня хлорка не пахне? — буркотіла Соня.

— Та я ж навмисно лишала вам ще стару, радянську, смердючу — для комісій. Де вона?

— Висмерділася вже…

— Боже, як маленькі діти…

Малевич, пробігаючи коридором, побачив Голоюха.

— Тарасе Васильовичу, стій, не жени! Забув сказати тобі — дуй на прийом. Савчука до мене терміново. Ну, ти ж розумієш, щоб нікому раптом на очі не потрапив — бо обовʼязково щось вичудить. Хворих судинних викликав?

— Так.

— Словом: контролюєш поліклініку, й у кабінеті щоб порядок був.

Голоюх мовчки попрямував до виходу.

— Олег Вікторович! — зав зазирнув до ординаторської. — Олег Вікторович, будеш на підхваті, гаразд? У тому смислі, що тобі ще відчитуватися немає за що, а я буду весь задіяний. Тобто вся служба на тобі — якби хто поступив…

***

Малевич відчув погане, коли двері реанімації на тому кінці розчинилися і Наталя швидкою ходою попрямувала до них.

— Миколо Прокоповичу, доктор просить вас. Із хворим погано.

— От чорти… От щастя…

Розпачливо хитаючи головою, Малевич рушив за нею.

Щойно Голоюх розчинив двері кабінету, з перевʼязочної зʼявилася Валентина.

— Доброго дня, доктор! — розпливлася медсестра у посмішці, скидаючи маску.

— Доброго… Тут усе гаразд?

— Звичайно.

— Папери на місці?

— Аякже. Картки також вибрала. Он, купа на столі лежить.

— Винеси.

— Куди? — не зрозуміла вона.

— Куди хочеш. До будь-якого кабінету, який не перевірятимуть.

— Навіщо?

— Валю, ти вже скільки років працюєш? Скажуть знайти — от і підеш «шукати». Це вважай, півгодини виграних. А там обід — і по перевірці. Думати треба, а ти лише по ногах тупцюєш.

Зробивши ображене обличчя, Валентина загребла картки і вийшла.

— А де Савчук? — крикнув Тарас їй навздогін.

— А де ж йому бути? Направлений до завідуючого. Хіба не правильно?

До кабінету постукали. Голоюх відгукнувся:

— Заходьте, прошу.

Увійшла бабуся років сімдесяти, принаймні на стільки виглядала.

— Доктор, живіт мене турбує, вже тижнів три.

— Блювоти не буває?

— Та ні…

— У туалет «по великому» як?

— Бог милував, добре…

Тарас проглянув її картку, в якій на цей момент були зібрані вже всі обстеження, зроблені хворій упродовж двох днів — всі знаходилися у межах норми. Потім він поклав хвору на тапчан і обстежив живота. Погляд його говорив при цьому: «Чого ж ви хочете, бабусю? Усе в вас добре… Що ж воно болить?». Нарешті хвора сіла й почала заправлятися.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Зараза
Зараза

Меня зовут Андрей Гагарин — позывной «Космос».Моя младшая сестра — журналистка, она верит в правду, сует нос в чужие дела и не знает, когда вовремя остановиться. Она пропала без вести во время командировки в Сьерра-Леоне, где в очередной раз вспыхнула какая-то эпидемия.Под видом помощника популярного блогера я пробрался на последний гуманитарный рейс МЧС, чтобы пройти путем сестры, найти ее и вернуть домой.Мне не привыкать участвовать в боевых спасательных операциях, а ковид или какая другая зараза меня не остановит, но я даже предположить не мог, что попаду в эпицентр самого настоящего зомбиапокалипсиса. А против меня будут не только зомби, но и обезумевшие мародеры, туземные колдуны и мощь огромной корпорации, скрывающей свои тайны.

Алексей Филиппов , Евгений Александрович Гарцевич , Наталья Александровна Пашова , Сергей Тютюнник , Софья Владимировна Рыбкина

Фантастика / Современная русская и зарубежная проза / Постапокалипсис / Социально-психологическая фантастика / Современная проза
Салихат
Салихат

Салихат живет в дагестанском селе, затерянном среди гор. Как и все молодые девушки, она мечтает о счастливом браке, основанном на взаимной любви и уважении. Но отец все решает за нее. Салихат против воли выдают замуж за вдовца Джамалутдина. Девушка попадает в незнакомый дом, где ее ждет новая жизнь со своими порядками и обязанностями. Ей предстоит угождать не только мужу, но и остальным домочадцам: требовательной тетке мужа, старшему пасынку и его капризной жене. Но больше всего Салихат пугает таинственное исчезновение первой жены Джамалутдина, красавицы Зехры… Новая жизнь представляется ей настоящим кошмаром, но что готовит ей будущее – еще предстоит узнать.«Это сага, написанная простым и наивным языком шестнадцатилетней девушки. Сага о том, что испокон веков объединяет всех женщин независимо от национальности, вероисповедания и возраста: о любви, семье и детях. А еще – об ожидании счастья, которое непременно придет. Нужно только верить, надеяться и ждать».Финалист национальной литературной премии «Рукопись года».

Наталья Владимировна Елецкая

Современная русская и зарубежная проза