Читаем Лікарня на відлюдді полностью

— То ще варта. Промазали… Йому якимось чином наркоту передали. Ну, він як вколовся — так і дременув, не дивлячись на перепони. Псих…

— Що, Лідуню, ходімо? — підвівся Беженар. — Глянемо хворого. Нічого страшного, він також хворий. А от капітан нас охоронятиме, — і лікар жартома посмикав Панчишина за ремінь.

Міліцейський УАЗ стояв задом до дверей корпусу, вже розчинений. Біля нього курили двоє сержантів у бронежилетах із автоматами. Ще один сидів усередині поруч із пораненим. На підлозі лежав неголений чоловік у сірій робі; у нього була неприродно підігнута нога. Беженар запхався до нього в УАЗ і запитав:

— Ви мене чуєте, шановний? Вас привезли до лікарні. Я — лікар. Я до вашої ноги подивлюся, добре?

— Добре… — пробурмотів упійманий.

— А ви нічого не викинете?

Беженар, потягнувши штанину догори, оглянув ногу. Поранений застогнав.

— Відкритий перелом гомілки, обидві кістки, — сказав Беженар. — Госпіталізувати його треба, — останнє призначалося Панчишину. — Скелетний витяг, а можливо, і операція.

— Н-да-а… — пошкріб капітан голову. — Ну що ж, залишимо з ним охорону, як належить.

***

Олег увійшов, не стукаючи, до хірургічного кабінету і приземлився на тапчан.

— Доброго дня-а… — з деяким здивуванням і неабияким інтересом протягнула Валентина. — Новий доктор уперше у нас в кабінеті!

— Який же я новий? — заперечив Олег. — Я вже повністю прижився. Іноді здається, що тут усе життя і працював. Навіть до специфіки вашої звик.

— А яка у нас специфіка? — медсестра зобразила здивування. — Хотілося б послухати…

— О, це довга розмова, — відмахнувся Олег.

— Ну і що? — вчепилася Валентина. — Можу каву поставити, — вона зиркнула на Голоюха, який писав поруч і не звертав уваги на цю балаканину.

— Та ні, дякую.

— Еге… Отже, ви вважаєте, що у нашій дірі не кава, а помиї. Це і є перший пункт «специфіки»?

Олег лише засміявся, заперечливо хитаючи головою.

— Ну, ставте вашу каву — доведу, що ви помилилися. Тим паче, нам із вами сидіти на прийомі. Тарасе Васильовичу, мені Медвідь сказав, що тобі втекти треба, а він обіцяв підстрахувати. То я за нього.

— Прекрасно, — сказав Голоюх. — Я пішов. Валю, додивися всіх судинних. Завтра комплексна перевірка — щоб не тикали нам.

— А багато судинних? — підхопив розмову Олег.

— Вісімдесят чоловік. Переважно облітеранти.

— Але я дивлюся, ускладнень, які би вели до ампутацій, у вас не багато, — вів Олег у потрібному напрямку.

— Ти знаєш, давно не було, — згодився Тарас.

— Я бачив у журналі — за минулий рік якась записана, але не оперували.

— А-а… — Голоюх уже запихав до столу останні папери, — був один. Та й то не наш, заїжджий. Якийсь неблагополучний. У тюрязі сидів.

— Працював колись, а не сидів, — виправила Валентина. — А ще алкоголік. Із поїзда його зняли.

— Із поїзда?!

— А чого ти дивуєшся, — не зрозумів Тарас. — У нас тут досить потужна залізнична гілка. Він чогось із-за кордону їхав — чи то з Польщі, чи то з Німеччини.

— Із Німеччини… — вражено повторив Олег.

— А що дивного? У нас зараз півкраїни по заграницях заробляє — хто чим може. У нашій злидотній державі що заробиш? То він повертався звідти вже запущений. Там, сам розумієш, на халяву не полікуєшся. Очевидно, досидівся до останнього, а у поїзді зовсім погано стало — зліз, де прийшлося, аби до лікарні.

— І що?

— Нічого, оперувати хотіли — ампутація, ти ж розумієш. Уже анестезіолог у нього був, до операційної завезли! А він в останній момент: «Ні, й крапка!» Ну… Так і вивезли назад до палати. Ще день, здається, так лежав, а потім навіть якісь родичі знайшлися.

— Що — в Тачанові родичі?

— Не знаю. Ні, напевно… Памʼятаю, така приходила — молода, фігурна, нафарбована… А звідки?

— Ну, вам би цього й не запамʼятати, — вставила шпильку Валентина з підсобки.

— Вона ж і забирала його, — не звертаючи уваги, продовжував Тарас.

— І що з ним? — запитав Олег.

— Та я навіть не знаю, це ж не наш житель. Памʼятаю, дуже прискіпувався — а чи не можна якось ногу зберегти, але всі так… Здається, вони його забрали у якийсь інший заклад.

— Слухай, а який він із себе був? — запитав Олег.

— М-м… А що? Навіщо тобі?

— Та знаєш, — збрехав Олег, — один мій знайомий по закордонах із таким самим прізвищем ошивається.

— Я його памʼятаю! — Валентина зʼявилася з підсобки з трьома чашками кави на таці. — Прошу!

— Ні, дякую, — попрямував до дверей Голоюх.

— Тарасе Васильовичу, ну, а для кого я робила?

— Іншим разом, — він зробив прощальний жест, зачиняючи двері.

— Не переживайте, я можу дві випити, — заспокоїв медсестру Олег.

Презирливо знизавши плечима в бік Голоюха, Валентина поставила перед лікарем дві чашки.

— Будь ласка, доктор. Звісно, це провінційна кава…

— То що з моїм знайомим? — нагадав про основну тему Олег.

— А… Ви гадаєте — це ваш знайомий?

— Світ, кажуть, тісний…

— Ну що… — вона зібралася з думками. — Три дні мала задоволення його перевʼязувати — я тоді заміняла у відділенні. Жах, я вам скажу. Такої ноги ще не бачила. Уявляєте — нога вся…

— Ногу уявляю, — сказав Олег. — А от обличчя, комплекція…

— Худий такий, із сірим обличчям… Здається, світловолосий. Не він?

Перейти на страницу:

Похожие книги

Зараза
Зараза

Меня зовут Андрей Гагарин — позывной «Космос».Моя младшая сестра — журналистка, она верит в правду, сует нос в чужие дела и не знает, когда вовремя остановиться. Она пропала без вести во время командировки в Сьерра-Леоне, где в очередной раз вспыхнула какая-то эпидемия.Под видом помощника популярного блогера я пробрался на последний гуманитарный рейс МЧС, чтобы пройти путем сестры, найти ее и вернуть домой.Мне не привыкать участвовать в боевых спасательных операциях, а ковид или какая другая зараза меня не остановит, но я даже предположить не мог, что попаду в эпицентр самого настоящего зомбиапокалипсиса. А против меня будут не только зомби, но и обезумевшие мародеры, туземные колдуны и мощь огромной корпорации, скрывающей свои тайны.

Алексей Филиппов , Евгений Александрович Гарцевич , Наталья Александровна Пашова , Сергей Тютюнник , Софья Владимировна Рыбкина

Фантастика / Современная русская и зарубежная проза / Постапокалипсис / Социально-психологическая фантастика / Современная проза
Салихат
Салихат

Салихат живет в дагестанском селе, затерянном среди гор. Как и все молодые девушки, она мечтает о счастливом браке, основанном на взаимной любви и уважении. Но отец все решает за нее. Салихат против воли выдают замуж за вдовца Джамалутдина. Девушка попадает в незнакомый дом, где ее ждет новая жизнь со своими порядками и обязанностями. Ей предстоит угождать не только мужу, но и остальным домочадцам: требовательной тетке мужа, старшему пасынку и его капризной жене. Но больше всего Салихат пугает таинственное исчезновение первой жены Джамалутдина, красавицы Зехры… Новая жизнь представляется ей настоящим кошмаром, но что готовит ей будущее – еще предстоит узнать.«Это сага, написанная простым и наивным языком шестнадцатилетней девушки. Сага о том, что испокон веков объединяет всех женщин независимо от национальности, вероисповедания и возраста: о любви, семье и детях. А еще – об ожидании счастья, которое непременно придет. Нужно только верить, надеяться и ждать».Финалист национальной литературной премии «Рукопись года».

Наталья Владимировна Елецкая

Современная русская и зарубежная проза