Читаем Лікарня на відлюдді полностью

— Фантастика… — промовив Щур, виходячи з палати.

***

Вікно в ординаторській було розчинене. Усі розійшлися, і Олег дозволив собі закурити просто тут. Ситуація складалася доволі цікава. Якщо Володю дійсно мучать ці нічні жахіття, якщо все відбувається саме так, як він розповідав, — звʼязок напрошувався очевидний. У цьому випадку Володя мав рацію, пославши його сюди і взувши таким чином усіх психіатрів і шарлатанів, які марно пробували йому допомогти іншими шляхами. Хоча й він, звісно, поки що нічим конкретним не допоміг. Натомість став на вірний шлях.

От тільки не надто вірив Олег у саме такий хід подій. Надто фантастично. І взагалі — якась містика. Хоча… Чого не буває у медицині. Якщо все дійсно так, Якимцеві саме час звертатися до якогось грамотного психіатра. Бо самотужки допомогти йому із визначенням оцих усіх причин-наслідків, пояснити звʼязок сновидінь із Тачанівськими подіями Олег не відчував себе здатним.

Але значно більше його хвилювали думки іншого роду. Що, як сновидіння тут ні до чого? За логікою, саме так воно й виглядало. І тоді Олег засланий сюди з іншою метою. Довідатися щось таке, чого не зміг би розкопати сам пан Якимець, принаймні не здіймаючи зайвого галасу. І оце «щось», очевидно, коштує грубих грошей. Оце вже виглядало набагато ймовірніше. Хто його зна, чим насправді займається Володя. А що, як їхав він разом із отим Якимчуком? Адже у Тачанові вони були в один день! Якщо, звісно, Якимець не набрехав. Міг просто здогадуватися, що людина, яка його цікавить, застрягла десь тут, і потрібно вишукати у Тачанівській лікарні його сліди. Ймовірно? Навіть дуже. Звісно, сон ідіотський просто вигадати, але… Все-таки у цій історії залишалося щось містичне. Чого раптом прізвища Олегового роботодавця і того пацієнта з гангреною майже однакові? Та й вік, напевно, збігається… Все-таки, є тут якась містика, бісівщина…

— Добре тобі, — промовив Медвідь, увійшовши. — Я би також закурив.

— Кури.

— А до завтрашньої перевірки хто готуватиметься?

— Давай, щось поможу.

— А, тут помагай — не помагай… Сам розумієш, на те вони й комісія, аби знайти, що у нас не так. Якщо не знайдуть — отже, погано перевіряли, отже, дарма зарплатню отримують. Тоді вже їх «взують» — над ними ж також перевірка є. Тому просто мусять знайти — інакшого виходу немає. Система.

— Тоді їхня вища інстанція у них нічого не знайде, — пожартував Олег.

— Не хвилюйся, знайде, — упевнено промовив Ілля. — Повинні ж вони своє існування виправдати. Отже, знайдуть. А ті, хто над ними ще вищі, — також знайдуть. Така реальність, у такій системі живемо. Я отак не раз думаю: от не було би ніяких комісій, вищих інстанцій — ти б що, своїх хворих не лікував?

— Звісно би, лікував.

— Може, гірше лікував би, ніж за наявності комісій?

— Та ні.

— Звісно, — вів далі Ілля, — це ж не у твоїх інтересах. Якщо лікар не викладається для хворих — то має менший авторитет, менше коло клієнтів, отже, гірше живе. Висновок: на хріна треба ці «вищі інстанції»? Що то за держава така, що на одного з лопатою — семеро з папками та інструкціями? От завтра вони їдуть — а я вже два дні хворих відшиваю, кого тільки можу, бо не встигну дурні папери підготувати. І завтра будемо за ними цілий день лазити — знову ж таки, хворі постраждають. То на біса те все? Нехай би брали й собі хворими займалися — пацієнтів на всіх вистачить. Так ні, вони також на завтра всіх повідшивають, бо мають їхати нас жучити. І от повір: той, хто готується завтра мені тут вставляти, зараз сидить у себе в області й також думає — мовляв, на хріна воно мені потрібно? У мене купа хворих, а я завтра в район маю їхати й людям заважати жити та працювати… Ти осмислюєш взагалі, яка дурка відбувається і як ми живемо?

— По-моєму, я вже давно перейшов через це осмислення і не сушу собі голову такими речами, — скривився Олег. — Так повинно бути. Равлик у калюжі не замислюється над тим, що там багато бруду і смороду. Бо ж це калюжа!

— Але ж ми не равлики! — обурився Ілля.

— Усе відносно. Для самих себе — можливо. А дехто нас взагалі хробаками вважає.

— Іди ти в баню! — зібравши папери, Медвідь вийшов.

Олег витяг телефон і почав набирати номер. Потім замислився, сховав мобільний і, викинувши недопалок, вийшов із ординаторської. Перебив Медвідь зі своїми глобальними думками. А тим часом ще дещо можна було встановити просто зараз.

***

Адлахович, задерши спортивку, лежав голим животом догори, а Олег його обстежував. Намʼявши живота достатньо, лікар опустив кофту хворого донизу і промовив:

— Мені здається, ваші справи пішли на краще. Що ви скажете?

— Звичайно! А що я скажу? Коли доктор відповідний і зі мною по-людськи, з повагою…

— Ну, ви до мене також із повагою, — підтримав Олег. — Мені здається, у нас із вами взагалі непогана сумісність.

— Так, дійсно, — зрадів Адлахович. — Я також якось подумав про це. Ну і що, як я колись там випив сто грам? Що, не маю права? А от ви — зовсім інша справа. Видно спеціаліста зразу!

— Добре вже, — відмахнувся Олег. — Головне, що вам краще. От я хотів спитати, мені розповідали… Де ви таку рибу ловите?

Перейти на страницу:

Похожие книги

Зараза
Зараза

Меня зовут Андрей Гагарин — позывной «Космос».Моя младшая сестра — журналистка, она верит в правду, сует нос в чужие дела и не знает, когда вовремя остановиться. Она пропала без вести во время командировки в Сьерра-Леоне, где в очередной раз вспыхнула какая-то эпидемия.Под видом помощника популярного блогера я пробрался на последний гуманитарный рейс МЧС, чтобы пройти путем сестры, найти ее и вернуть домой.Мне не привыкать участвовать в боевых спасательных операциях, а ковид или какая другая зараза меня не остановит, но я даже предположить не мог, что попаду в эпицентр самого настоящего зомбиапокалипсиса. А против меня будут не только зомби, но и обезумевшие мародеры, туземные колдуны и мощь огромной корпорации, скрывающей свои тайны.

Алексей Филиппов , Евгений Александрович Гарцевич , Наталья Александровна Пашова , Сергей Тютюнник , Софья Владимировна Рыбкина

Фантастика / Современная русская и зарубежная проза / Постапокалипсис / Социально-психологическая фантастика / Современная проза
Салихат
Салихат

Салихат живет в дагестанском селе, затерянном среди гор. Как и все молодые девушки, она мечтает о счастливом браке, основанном на взаимной любви и уважении. Но отец все решает за нее. Салихат против воли выдают замуж за вдовца Джамалутдина. Девушка попадает в незнакомый дом, где ее ждет новая жизнь со своими порядками и обязанностями. Ей предстоит угождать не только мужу, но и остальным домочадцам: требовательной тетке мужа, старшему пасынку и его капризной жене. Но больше всего Салихат пугает таинственное исчезновение первой жены Джамалутдина, красавицы Зехры… Новая жизнь представляется ей настоящим кошмаром, но что готовит ей будущее – еще предстоит узнать.«Это сага, написанная простым и наивным языком шестнадцатилетней девушки. Сага о том, что испокон веков объединяет всех женщин независимо от национальности, вероисповедания и возраста: о любви, семье и детях. А еще – об ожидании счастья, которое непременно придет. Нужно только верить, надеяться и ждать».Финалист национальной литературной премии «Рукопись года».

Наталья Владимировна Елецкая

Современная русская и зарубежная проза