Читаем Лікарня на відлюдді полностью

— Та чому ж! Нехай ходять до поліклініки.

— Не ходять, а їздять, — виправив Беженар. — Вони живуть у віддалених селах. Із половиною сіл немає транспортного сполучення, у нас весь автопарк розвалився. Люди попутками дістаються, пішки… А зимою? Та здоровому зараз важко дістатися з села до Тачанова! А хворому, навіть із невеликою раною? — кожен день? Та навіть якщо автобус їздить — це дві-три гривні на день за проїзд… Людям по півроку в селі грошей не платять! За що він поїде до лікарні?

— Ситуація однакова в усіх районах, — обрубав перевіряючий, — і ми її знаємо, не треба нам відкривати Америку. Ситуація важка в усій країні, й не потрібно на цьому спекулювати. До того ж, зараз розмова йде не про неї, а про те, що ви штучно завищуєте потребу району в травматологічних ліжках.

— Що ж я — відмовити їм повинен, цим хворим? Не будуть вони щодня їздити у поліклініку — нереально це!

— Ви повинні правильно організувати роботу. Амбулаторний хворий у стаціонарі лікуватися не повинен. А як — це ваші проблеми.

— Ну, звісно, — розвів руками Беженар. — Організую я, відмовлю їм. А у нас в селі кожен як не пенсіонер, то реабілітований, то чорнобилець… Завтра після вас приїде комісія як не по тих, то по інших. Тоді й спитають із мене, чого це я вшановані категорії ображаю. Як не зроби — будеш винний, виходить.

— Валентине Івановичу, давайте без демагогії, — попросив гість, — ми приїхали працювати, а не дискутувати.

***

У кабінеті шефа папери перекидало зразу троє. Малевич був увесь червоний, знервований, із розстібнутим коміром. Головний хірург обласного управління Іван Іванович Вовк похмуро гортав сторінки історії хвороби щойно померлого хлопця, прооперованого з приводу шлункової кровотечі. Він мовчав. Говорили інші.

— А чому ви не викликали бригаду по санавіації? — домагався сухий, в окулярах — замначальника управління.

— Я ж пояснюю — у нас не було часу. Це була профузна кровотеча. Бригада прибула би за дві години. У нас на цей час основний етап операції було вже зроблено. Операцію проводила бригада з хірургів вищої та першої категорій. Тож ми не перевищили своїх повноважень. Хіба не так, Іване Івановичу?

Малевич повернувся до обласного шефа, шукаючи підтримки.

— Ну, загалом так, — погодився той.

— А хворий помер, — їдко додав замначальника. — Хлопець двадцяти семи років…

— Він поступив у геморагічному шоку третього ступеня, — зауважив Малевич, — таких хворих за даними ведучих клінік помирає до пʼятдесяти відсотків.

— Ну, звісно… Але цей випадок ми будемо вивчати. Так, Іване Івановичу? Ні, ми далекі від того, щоб вас зараз звинувачувати, але випадок розбиратиметься…

— Звичайно… — розвів руками Малевич.

До кабінету зазирнув Медвідь:

— Пробачте… Можна вас на хвилинку, Миколо Прокоповичу?

Поруч із Медвідем у коридорі стояла старша.

— Що там іще?

— Вимагають показати запас медикаментів для ветеранів, інвалідів і так далі…

— А де ми візьмемо? — обурився Малевич. — Нам що, дають щось? Навіть аптеки вже безкоштовно не дають для ветеранів, хоч по закону і повинні. Що, самі маємо купляти?

— Роздеруть, — похитав головою Ілля, — зараз перед виборами будуть землю рити копитами. Таку петицію напишуть, що ми за ветеранів не дбаємо — мало не здасться.

— Ну, то покажи їм щось! Покажи екстрений набір медикаментів.

— Ви що? Там у них такий перелік — я за голову взявся… Тисячі на три.

— От горенько…

— О! — несподівано сяйнуло старшій медсестрі. — А що, як покажемо їм платний кіоск?

— Ти що? Хоча чом би й ні? Табличку здери, не забудь.

— Молодець Люба, — похвалив Ілля, — хоч одним «жучком» менше буде. Дістали вже…

— Дістали, — погодився Малевич. — Ох, Іллюшо, недоречно він помер… Хоча… Хіба ж таке буває доречно? Але тут подвійно…

***

А тим часом на Беженара насів інший перевіряючий:

— Ось дивіться, — він посунув до лікаря пачку історій, викопаних із архіву. — Ну, це вже взагалі смішно… Ви памʼятаєте такого хворого?

— Звісно, памʼятаю, — відповів Беженар.

— А як ви поясните, що в діагнозі разом із травмою констатовано алкогольне спʼяніння середньої важкості? Я правильно читаю?

— Абсолютно.

— Ось аналіз крові на алкоголь, — перевіряючий перегорнув кілька сторінок, — чорним по білому: пʼять і одна десята проміль! А ви тут пишете — середня важкість. Такий хворий повинен лежати в реанімації. Це ж взагалі смертельна доза! А ви? Чим ви його виводили? Де інтенсивна терапія?

— Ігорю Петровичу, — незворушно відповів Беженар, — вам же відомо, що аналіз крові на алкоголь оформляється лише наступного дня. А хворий цей прийшов у відділення власними ногами і цілком вправно рухав язиком. Травму отримав за годину до цього на циркулярці, стругаючи дошки. А ви кажете — смертельна доза…

— Ви що, серйозно?!

— Читайте в історії, — показав пальцем Беженар, — «орієнтується у просторі та часі». Так що смертельна доза у наших людей для кожного індивідуальна.

***

А у хірургії зʼявився головуючий грізної комісії у супроводі головної медсестри. Тут він і зустрівся з трьома, що прямували до ординаторської.

— Ну що, на якій стадії? — запитав начальник.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Зараза
Зараза

Меня зовут Андрей Гагарин — позывной «Космос».Моя младшая сестра — журналистка, она верит в правду, сует нос в чужие дела и не знает, когда вовремя остановиться. Она пропала без вести во время командировки в Сьерра-Леоне, где в очередной раз вспыхнула какая-то эпидемия.Под видом помощника популярного блогера я пробрался на последний гуманитарный рейс МЧС, чтобы пройти путем сестры, найти ее и вернуть домой.Мне не привыкать участвовать в боевых спасательных операциях, а ковид или какая другая зараза меня не остановит, но я даже предположить не мог, что попаду в эпицентр самого настоящего зомбиапокалипсиса. А против меня будут не только зомби, но и обезумевшие мародеры, туземные колдуны и мощь огромной корпорации, скрывающей свои тайны.

Алексей Филиппов , Евгений Александрович Гарцевич , Наталья Александровна Пашова , Сергей Тютюнник , Софья Владимировна Рыбкина

Фантастика / Современная русская и зарубежная проза / Постапокалипсис / Социально-психологическая фантастика / Современная проза
Салихат
Салихат

Салихат живет в дагестанском селе, затерянном среди гор. Как и все молодые девушки, она мечтает о счастливом браке, основанном на взаимной любви и уважении. Но отец все решает за нее. Салихат против воли выдают замуж за вдовца Джамалутдина. Девушка попадает в незнакомый дом, где ее ждет новая жизнь со своими порядками и обязанностями. Ей предстоит угождать не только мужу, но и остальным домочадцам: требовательной тетке мужа, старшему пасынку и его капризной жене. Но больше всего Салихат пугает таинственное исчезновение первой жены Джамалутдина, красавицы Зехры… Новая жизнь представляется ей настоящим кошмаром, но что готовит ей будущее – еще предстоит узнать.«Это сага, написанная простым и наивным языком шестнадцатилетней девушки. Сага о том, что испокон веков объединяет всех женщин независимо от национальности, вероисповедания и возраста: о любви, семье и детях. А еще – об ожидании счастья, которое непременно придет. Нужно только верить, надеяться и ждать».Финалист национальной литературной премии «Рукопись года».

Наталья Владимировна Елецкая

Современная русская и зарубежная проза