Лікарня на відлюдді

— А що я буду говорити? Я на то не вчилася. Ви начальники — ви вмієте говорити. Вже допіру годину лякаєте, що порозганяєте нас — то я не боюся. Дохтори, може, бояться, а я… Мені що — не однаково, де виносити за триста гривень на місяць? Піду на хверму виносити, після корови ще й слабше смердить, та й таких, як ви, менше лазить, на голову легше. Диви, «європи» забагли — певно, решту все маєте. Гроші людям заплатіть, як у Європі… А ви раз приїхали і хочете сметану на гімні збирати!

***

— Ну що, відбули? — перевів подих Малевич, відчиняючи вікно і закурюючи. Курили всі, крім Беженара.

— Поїхали…

— Отак-то… — підсумував Малевич. — Як там казав римський полководець, не памʼятаю який: «Ще одна така перемога — і я залишуся без війська»… Ех, військо… А «генерал»? Шляки б його трафили… Завжди мусить недоречно зʼявитися.

— Чого ж недоречно? — не погодився Ілля. — Так вони багато що б іще встигли. А вийшло — поки з «генералом» розібралися — глядиш, і обід вже. А от Соня видала, так видала. Ні, ти б почув таке у себе в Харкові?

— Прикольна дама, — посміхнувся у вуса Олег. — А у Харкові й не таке можна почути, тільки… їм по барабану. Головне, щоб міцно у кориті ногами стояти. І жерти без перестанку. А те, що в очі плюватимуть, — так то буцім дощ іде.

— До того ж, плюють рідко, — підказав Тарас. — В основному такі, як Соня. Ми не наважимося.

— А ти? — повернувся Малевич до Голоюха. — Валентину куди подів? Чого вона ледве повзає? Зранку ж нормальна була! Ну, як діти, чесне слово… І гроші чому в платному кіоску лежали?!

— А де ж їм лежати?

Малевич лише махнув рукою.

— Усі знають — Поліщук помер. Сьогодні, щойно перед їхнім приїздом. Годину на керованому диханні, потім зупинка.

— Двадцять сім років, — зітхнув Медвідь, — завал…

— Я вважаю, ми все зробили, — сказав Малевич. — Медицина не всесильна.

— А що вони з приводу цього? — поцікавився Олег.

— А що вони… Як завжди. Ми — потенційні якщо не злочинці, то… халатність, недбалість… усе це шукатимуть. Розтин завтра. Патанатома свого пришлють. Родичі претензій не мають, просили віддати без розтину — та де там…

— Та звичайно.

— Що ж, колеги… — зітхнув Малевич. — Така наша робота. Кому не подобається — он Америка, Португалія, їдьте, займайтеся вигіднішою справою. До речі, розумні люди так і роблять. Відпочивайте. Ургентний хто?

Голоюх мовчки підняв руку.

— Ну, справляйтеся. Якби що — я вдома.

Загасивши недопалки, лікарі почали розходитися.

***

Діставши батон, масло і поставивши на плитку чайник, Олег увімкнув телевізор без звуку і набрав номер на мобільному.

— Володю!

— А… радий твоїм регулярним дзвінкам.

— Та немає чому аж так дуже радіти. Я тут загруз у твоїх екзотичних справах. Чортзна-що виходить.

— І що ж ти знайшов? — пожвавішав Якимець.

— Як тобі сказати… Ну, по-перше, не шістнадцятого, а наступного дня повинні були ампутувати ногу хворому, якого звати так, як і тебе, а от прізвище дещо інше — Якимчук.

— Ти… жартуєш? — запитав Володя після паузи.

— Та які тут жарти…

І Олег розповів йому в принципі все, що знав про невідомого пацієнта на прізвище Якимчук, висловивши і свої власні припущення щодо його подальшої долі.

— Діла… — остовпіло промовив Якимець. — Я чув… Я відчував, що десь там усе криється…

І не діяли на Володю жодні переконування з боку Олега, що пацієнта ніхто не ловив, тим паче по лісах, — просто вивезли з операційної, а потім забрали родичі. Роботодавець вчепився за цей факт не на жарт. От правда, розповідь про Адлаховича його майже не зацікавила. Принаймні так здалося Олегу на відстані. Щоправда, те, що саме шістнадцятого ніхто не міг продавати на вокзалі рибу, детектив-аматор від свого знайомого приховав.

— Ну, а бородавки як? — нарешті запитав Якимець.

— Ніяк. Я тут вже практично з усіма перезнайомився. Немає тут таких. Не бачив.

— Гаразд, — сказав Якимець, — я думатиму. А ти — це вже зрозуміло — повинен знайти того, хто відмовився. Куди подівся? Яка його подальша доля? Крути цю лінію. Прошу тебе. Я відчував, що вся ця херня не просто так… Я знав…

Олег лише важко зітхнув.

— Дзвони, як що знайдеш, зразу. Я на тебе надіюся.

— Пока…

***

На сходах було тихо. Угорі клацнули двері хірургічного відділення, зачиняючись на ніч. Подвірʼям, грюкаючи роздовбаним кузовом по ямах, проїхала «швидка». Сходові марші поглинув морок.

І тоді внизу, де сходи завертали наче як до підвалу, почувся характерний звук торкання ключем замка. Ключ провернувся двічі, й двері почали відкриватися. Хтось визирнув назовні, а потім розчинив їх зовсім. Глухо стукнуло, і чоловік у темній брудній куртці потяг нагору щось важке, замотане у мішок. Обережно поставивши це на сходи, він витяг маслянку і змастив завіси дверей, а потім вставив ключа. Двері зачинятися ззовні не хотіли, очевидно, щось сталося зі старим замком, тому що рухи чоловіка свідчили про подив. Він витягав, вставляв ключа, намагався провернути, але марно.

Нагорі дзеленькнули двері, й почулися кроки донизу.

— А кого це мають привезти? — запитала санітарка.

— Діда з Фертилівки, — відповіла Марійка. — Зараз підʼїдуть.