Людина біжить над прірвою

«Євген Маланюк, Іван Багряний — це, можна сказати, сьогодні найбільш відомі наші письменники за межами України. Здавалося б — два світи! А все ж є в них деякі подібності, і то не тільки та, що 1957 року завдяки ювілею першого (60-річний ювілей Є.Маланюка) і успіху другого (обрання І. Багряного головою УНРади) увага суспільства причарована їхніми прізвищами. Життєва постава і дух обох письменників глибоко заякорені в політичній проблематиці України 20-го ст. З неї беруть вони вітхнення, тематику, образи.

Є різниці в життєвій поставі: Є.Маланюк не посягав на ролю політичного провідника; він був і досі є ведений. Багряний став політичним провідником і визнаним авторитетом порівнюючи численної і дисциплінованої групи, і саме цього року дійшов однієї з найвищих почестей, які є в розпорядженні нашого суспільства в вільному світі — він обраний головою УНРади. Та це різниці особистої постави в житті, але не в сфері літератури-мистецтва, де їх справжня батьківщина і сила. Там оба є вірними резонаторами настроїв і духа своїх суспільств: Є. Маланюк націоналізму 20-х і 30-х років, І. Багряний — покоління, що свій український патріотизм переживало в хвильовістському серпанкові, щоб аж у вільному світі влитися туди, куди логічно повинен був влитися той патріотизм — в українське державництво. В цій сфері і в цьому розумінні вони оба ведені. Настрої і ідеї, що ними наповнені, іноді навіть переповнені їх твори, знайшли першу мову й яскраве оформлення в публіцистиці». [...] Водночас публіцистика Івана Багряного подає приклади послідовного, безкомпромісного і аргументованого викриття російського великодержавного шовінізму — як у його популярно-вульгарних формах, так і у «прогресистських» та «інтелектуалістських». У нього була та швидка і непомильна реакція на імперіалістичний подразник, якої так бракує нам...

Микола ШЛЕМКЕВИЧ ПРОВОДЖАЮЧИ ІВАНА БАГРЯНОГО¹

...Хтось може зауважити: — А де ж антитеза, в якій мусів виховуватись Іван Багряний? Де антитеза ідеалізму й матеріалізму? Мені здається, що вона для нашого століття вже передавнена. Ще в минулому столітті, навіть у другій його половині, яка з світоглядо-вого боку носить виразні знаки епігонства, антитеза природничого матеріялістичного монізму і позитивізму, з одної сторони, і ново-кантіянського ідеалізму, з другої — були живими антитезами. Але вже на початку нашого століття суперечності почали стихати, появляються посередні ланки. Коли ж названі напрямки знайшлися в обличчі сильного противника іраціоналізму Ніцше чи Берґсона, вони пізнали свою спорідненість, свій раціоналізм, і одностайно виступають уже супроти новости. Це в духовій сфері відбулося те, що сьогодні відбувається в сфері міжнародної політики. Історія Середньої й Західної Европи це історія німецько-французьких зу-дарів, війн. Аж ось тепер, знайшовшись віч-на-віч із новим могутнім противником, Радянським Союзом, який кинув свою зловіщу тінь на всю Европу, Франція й Німеччина знаходять свої спільності й стають добрими приятелями й союзниками проти нової сили.

Щоправда, сучасний мислитель Рассел зауважує, що це ж сьогодні найбільш поширеною філософією є томізм. Він міг би з такою ж слушністю сказати, що може ще більш поширеною філософією є марксизм. Отже, знову ідеалізм і матеріялізм. Але обидві філософії завдячують своє поширення організаціям, які стоять у їх розпорядженні, католицькій церковній організації з її шкільною мережею, і комуністичній партії з її імперією. Це не є світогляди авангарду, духової еліти, не світогляди живого духового верстату, в якому виковується духове обличчя будучини.