Людина біжить над прірвою

Безумовно, партія і політика забирали у Багряного, мабуть, основну енергію і час, а головне — забирали його здоров’я, бо творили йому численних ворогів, які не давали стати новому противникові. Безумовно, Москва не пошкодувала грошей на агентуру, щоб цькувати Багряного, шкодити йому на полі української еміграції, вносити розвал і в саму УРДП, ба навіть і на власну родину тиснути. Але з другого боку організований Багряним гурт ентузіастів УРДП допоміг йому видавати й поширювати його твори, а зокрема забезпечити дуже трудну справу видання його «Тигроловів» і «Саду Гетсиманського» чужими мовами.

Ця симбіоза письменника з його партією не була випадкова... Іван Багряний стверджував одну дуже дорогу д ля емігранта з УРСР істину. А саме: всупереч замахам на геноцид — людина жива, Україна жива! Ніякого вакууму під диктаторським режимом, лише стиснена до неймовірності, але тим сильніша жива енергія, жива душа — жива нація.

Володимир ДЕРЖАВИН

ТРИ РОКИ ЛІТЕРАТУРНОГО ЖИТТЯ НА ЕМІГРАЦІЇ (1945-1947)⁵

...Після передчасноїсмерти Аркадія Любченка чільним репрезентантом хвильовизму в нашому еміграційному письменстві лишається Іван Багряний, що його творчість має величезний політично-громадський резонанс, а під власне мистецьким кутом зору сприймається й оцінюється по-різному — мабуть, через надзвичайно строкатий еклектизм своїх поетичних засобів. Після виходу з друку збірки старих його віршів «Золотий бумеранг» (1946), що хибує на надмірні й здебільшого невиправдані літературні претенсії, І. Багряний остаточно перейшов до белетристичної й драматичної прози, склавши досить влучну патріотичну лектуру для юнацтва та найширших читацьких кіл у формі повісти «Тигролови» (І—II, 1947, скорочене видання під заголовком «Звіролови», 1944), що її «треба зарахувати до категорії пригодницьких, які читається з великим напруженням, але в які не віриться ані за австрійського гроша» (Б. Романенчук). Пізніші драматичні та напівдраматичні твори І. Багряного («Генерал», «Розгром») визначаються типовим для цілої — не самої лише української — під’яремної соціалістичної літератури 30-х років кількісним надміром і якісною нерозбірливістю образів, естрадною риторикою, плакатною ефектовністю, газетною публіцистичністю, елементарністю емоцій, зумисною вульгарністю вислову — «свідомим гробія-нізмом», за слушним вироком компетентної літературної критики.

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ ІВАН БАГРЯНИЙ⁶

Емоційно розкута, експресивна, напоєна народним мелосом, «заправлена» їдкою іронією і сарказмом поезія І. Багряного різко дисонувала з темами і ритмами офіційної поезії. Критики легко відшукували в його поезіях, які друкувалися в журналах «Життя й революція», «Червоний шлях», «Глобус», «Всесвіт», «Гарт», «Плу-жанин», «Юно», в збірці «До меж заказаних», у поемі «Аве Марія» і «порнографічний натуралізм», і «слинявий сентименталізм», і «містичне самозабуття»... Б. Коваленко 1 липня 1929 р. на сторінках «Літературної газети» (під псевдонімом К. Потапчук) виніс ідеологічний присуд тенденції відступу від магістрального шляху до політизації літератури і мистецтва: «На нашу думку, це шлях не новий, шлях активно-реакційних куркульсько-буржуазних синків, озвірілих на все людство зо всіма його перспективами, співців містичного самозабуття і паразитивного індивідуалізму».

«Там зустрічаємо всі атрибути модерного поета: асонанси, ритми нерівноскладові, подвійні метафори і всю ту каламуть образів, що, перешкоджаючи вдивитись у твір до дна, створюють фікцію глибини. Лиш не завжди глибина там, де не видко дна!» (І. Качуровський).

Та молодий поет не злякався подібних інсинуацій офіційної критики. Можливо, тому що такі «оцінки» не мали нічого спільного з мистецькою критикою, можливо, не надавав цьому великого значення, бо такий стиль і категоріальний аппарат тогочасної цензури домінував на сторінках газет і журналів... Безсумнівне одае: І. Багряний обрав свою позицію в складних умовах розгортання репресій проти української інтелігенції і не замірявся її змінювати або приховувати. [...]

На Далекий Схід, дике Приамур’я, таємничий, мов Ельдорадо, Зелений Клей, куди так манило безземельних, спраглих волі українців, туди, до понурої, невідомої Колими мчав у своїх шістдесятьох рудих домовинах тисячі обірваних, брудних, зарослих, безправних, приречених киян, полтавчан, кубанців, херсонців — «дітей іншої, сонячної землі й іншого, сонячною моря» — велетенський двоокий циклоп.

Уява художника витворює символічну картину паралельного, майже незалежного існування в одній державі двох світів — світу пітьми, пекла і світу ілюзорного раю, ілюзорного вільного життя. І ці два світи уособлені в символічних образах двох експресів, котрі шалено летять крізь величезні простори — «у невідоме, вперед, у чорну сибірську ніч, на край світу».