Людина біжить над прірвою

Що ми знаємо про Івана Багряного, а точніше — що ми про нього знали до останнього часу? Знали, що це запеклий антикомуніст, переконаний ворог Радянського Союзу, спритний емігрантський діяч, бездарний графоман, який у своїх незчисленних опусах люттю безсилою сходить до українського народу, закликає до братовбивчої різанини, до війни, до повалення соціалізму. Що вже говорити про спеціальну, специфічну, пропагандистську літературу, — не будемо витрачати часу на цитування викривальних праць! [...] Юрій Смо-лич, спогади якого ще донедавна були чи не єдиним джерелом відомостей про 20—30-ті роки в українській літературі, досить прихильно схарактеризувавши багатьох тогочасних українських письменників, заявив не менш категорично: «І вже справді зовсім інша річ — Багряний. Зовсім інша тому, що по війні, на еміграції, Багряний посів одне з найвизначніших місць поміж найбільш запеклих ворогів: утворив націоналістичну партію УРДП, став її лідером та очолив УНРаду — так званий «уряд УНР у екзилі», останній петлюрівський послід на емігрантському контрреволюційному загумінку».

Цікаво, чи не правда? Є рація навести розлогіший уривок цієї колоритної «Розповіді...» Юрія Смолича, навести без змін і скорочень — так переконливіше:

«...Я пам’ятаю, як Багряний починав. Він подавав безперечні надії, якщо судити з поетичного роману «Скелька», який звернув на себе увагу тогочасних літературних керівників і вивів його автора в літературу.

^ Багряний... появився на хвилі другого покоління пожовтневої літератури. Був він з літературної богеми, до того ж у Харкові бездомний і якийсь час проживав у Вражливого — двома поверхами нижче пщі мною у будинку «Слово». Я часто заходив до Вражливого — ми з Вражливим водночас захоплювались вивченням французької мови, грою на більярді та полюванням. Якийсь час у квартирі Вражливого — коли від нього пішла дружина — взагалі утворилося пристановище богеми: на столі в їдальні постійно ночував Плужник, на другому — Багряний, переночувати міг взагалі кожний бездомний. Щовечора заходили Підмогильний, Ковтун, Сухомлин, ще хтось. Багряний рідко бував «вдома» — був непосидючий, мав якісь побічні знайомства й приятелювання. З’являвся він несподівано — бушував, лаяв світ і облягався спати на письмовому столі. Звідтам, з того стола, його забрано» («Розповідь про неспокій триває», К.: Рад. письменник, 1969). [...] Вступаючи в літературу, досить рано — за звичаєм тих часів, обрав собі промовистий псевдонім: Багряний. Як Багрицький, Голодний, Светлов, Первомайський. Не грав, не догоджав комусь, не придурювався — щиро вірив. Хотів, намагався щиро вірити. Хоча вже мав порахунки з «владою трудящих». [...]

Письменник Семен Журахович розповів таке: «Влітку 1927 року в село Яреськи, де я працював на пошті, завітали троє юнаків. Козацьким шляхом і козацьким ходом (пішки) вони мандрували до Полтави. Наймолодший серед них — чубатий, веселий, здоровий — то й був Іван Багряний, про якого я вже чув. Він мені зразу заімпонував — не тільки тому, що був моїм ровесником, а й своєю чемністю: на відміну від своїх товаришів, звертався «на ви». Побачив на ослоні у мене зошит і запитав: «Що це?» Я знітився: «Це я пишу... для себе». Він: «Що значить — для себе? Писати треба для всіх, треба розвивати літературу! Якщо ви цікавитесь художнім словом, то мусите свої почуття, свої думки нести на люди».

Я щось заговорив про радянську літературу — Багряний твердо заперечив: «Є російська і є українська література, білоруська і грузинська. Радянської ж літератури, як такої, немає». — «А комсомольська?» — «Ну, такої вже напевно не існує. Бо є література і є нелітература!»

Він мене вразив своєю освіченістю. Багато розповідав про харківських, про київських письменників, давав стислі, але яскраві характеристики Яновському, Рильському, Бажану, Тичині, Плуж-никові. Заохочував мене всіляко працювати в літературі — його ніскільки не турбувало, що я з походження єврей: «Мова у вас соковита, полтавська!»

Вранці, коли я прокинувся, їх не було вже: підвелися і пішли ще до схід сонця. На ослоні лежав мій зошит, уважно перечитаний. На чистій сторінці — напис: «Любіть рідне слово! Читайте! Збагачуйтесь духовним досвідом! Пишіть!» Підписи. Перший — навскоси — І. Багряний. І що ж ви думаєте? Загітував мене таки Багряний! Досі пишу!» [...]

А ось захоплений спогад режисера Тетяни Нікітіної-Станіслав-ської.

1929 рік. Вона — студентка Харківського театрального інституту. Весна, черемха цвіте, вони йдуть вулицями Харкова, і назустріч — молодий чубатий парубок. «Знайомтесь, це поет Багряний». — «Іван», — рекомендується поет. І негайно «зорганізовує» все необхідне для вечірки. Вони 'ідуть на околицю. В гаю співають солов’ї, поет цілу ніч напам’ять читає вірші — свої і чужі, у дівчат очі палають — і так до ранку. Іван проводжає їх до гуртожитку, дорогою купує величезний букет квітів... Все. Більше вона його не бачила.!...}